Читати книгу - "Тихий Дін"

гребені,, хутори, станиці, ніколи раніш не бачені, чужі серцеві. А за валами гребнів, за сірою дорогою — казкою голуба привітна країна і Оксанине, в пізньому буйному цвітінні, кохання на придачу.

Заснув зворушений тим невідомим, що насувалося. Перед сном даремно намагався пригадати щось гнітюче в думках, не спіймане. Ішли у півсні думки плавко і рівно, мов баркас за водою, і раптом натикались на щось, ніби на мілину; моторошно ставало, не по собі; ворочався, вився в догадках. "Що ж? що таке поперек дороги?"

А ранком прокинувся і згадав: "Служба! Куди ж ми підемо з Оксаною? Навесні до таборів, а восейи на службу... От вона зачепа".

Поснідав і викликав Михайла в сіни.

— Піди, Мишко, до Астахових. Перекажи Оксані, щоб, як завечеріє, вийшла до вітряка.

— А Степан? — зам'явся було Михайло.

— Вигадай ніби за ділом.

— Піду.

— Іди. Мовляв, неодмінно, хай вийде.

— Та гаразд.

Увечорі сидів під вітряком, курив у рукав. За вітряком, у сухому кукурудзяному бадиллі спотикаючись, сичав вітер. На прип'ятих крилах лопотіло обірване полотно. Здавалося Григорію, ніби над ним кружляє, ляскаючи крилами, й не може полетіти великий птах. Від цього було неприємно й страшнувато. Оксана не йшла. На заходіі в фіялковій тьмяній позолоті лежало сонце, зі сходу дужчаючи бистрив вітер і надходила, переганяючи застряглий у вербах місяць, темрява. Руде, в синіх затьоках, трупно чррніло над вітряком небо, над хутором рештки метушливого денного гомону.

Григорій викурив поспіль три цигарки, сунув у прим'ятий сніг останній недокурок, оглянувся в злісній тузі. Приталі прослідки від вітряка до хутора дьогтярно чорніли. Від хутора нікого не видно. Григорій підвівся, хруснув плечима, потягнувся і пішов на вогонь, що зазивно миготів у віконці Михайлової хати. Підходив до двору, насвистуючи крізь зуби і мало не стикнувся з Оксаною. Бігла, очевидно, або квапливо йшла; задихалась, і пахло від свіжого нахолоділого рота чи то вітром, чи то далеким, ледве чутним запахом свіжого степового сіна.

—1 Занудився з чекання, думав не прийдеш.

— Степана насилу вирядила...

— Ти мене заморозила, окаянна баба.

— Я гаряча, погрію, — відкинула бланені поли дінської кожушанки, обвилась навколо Григорія мов хміль навколо дуба.

— Чого кликав?

— Стривай, прийми руку... Тут люди ходять.

— Зі своїми чи що полаявся?

— Покинув. Добу вже в Михайла... Живу неначе приблудний собака.

— Як же ти тепер? — Оксана розняла руки, що пригортали Григорія і мерзлякувато запахнула поли кожушанки.— Відійдім, Грицю, під тин. Що ж так серед дороги?

Відійшли. Григорій, розметавши кучугуру, притулився до промерзлого тріскучого тину спиною.

— Не знаєш, пішла, до своїх Наталка?

— Не знаю... Піде, мабуть. А то тут житиме?

Григорій просунув змерзлу Оксанину руку собі в рукав; стискаючи пальцями вузьку її п'ясть, спитав:

— Як же будемо?

— Я, любенький, не знаю. Як ти, так і я.

— Кинеш Степана?

— І не охну. Хоч зараз.

— Десь наймемось обоє, будемо жити.

— Хоч до товару з тобою, Грицю..-. Аби з и.обрю...

Постояли, гріючись спільним теплом. Григо 'й не хотів іти,

стояв повернувши голову до вітру поводячи ніздрями, не підносячи сплющених вій. Оксана, ткнувшись обличчям йому під пахву, дихала таким рідким п'янливим запахом його поту, на губах її, порочуо-жадібних, захована від очей Григорія, тремтіла радісна, наллята справдженим щастям усмішка.

— Завтра вдамся до Мохова; може, в нього наймусь, — промовив Григорій, перехоплюючи вище запітнілу в пальцях п'ясть Океанічної руки. Оксана промовчала Не підняла голову. Недавню усмішку з губ її мов вітер злизав, у розширених очах зацькованим звірятком томилася туга й переляк. "Сказати чи не сказати"?—думала вона, згадавши про свою вагітність. "Треба сказати", вирішила та зараз же, здригнувшись з переляку відігнали страшну думку. Жіночим своїм чуттям вгадала, що не час про це говорити, зрозуміла, що можна навіки втратити Григорія і, непевна від кого з двох понесла дитину, що ворухнулася під серцем, покривила душею — не сказала.

— Що здригнулась? Змерзла? — спитав Григорій, кутаючи и полою кожуха.

— Змерзла трошки... Йти треба, Грицю. Прийде Степан, кинеться, а мене немає.

— Він куди пішов?

— Насилу випроводила до Оникія в карти гуляти.

Розійшлись. На губах у Григорія залишився хвилюючий запах її вуст, що пахли чи то зимовим вітром, чи то далеким ледве чутким запахом степового, покропленого травневим дощем сіна. /

Оксана звернула в провулок, пригинаючись, майже побігла. Проти чийогось колодязя, там, де худоба змісила осіннє болото, якось спіткнулася, ковзнувши ногою по обмерзлій грудці і, відчувши гострий біль у животі, схопилась за тин. Біль стих, а в боці щось живе, перевертаючись, штовхнуло гнівно і міцно, кілька разів уряд.