Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

сама прикрість. Та ще печія… Між тим, Ярослав витяг з портфеля паперові сувої і поклав на стіл Чередниченка. Тоді підсунув стілець, сів поряд. Іван Олексійович завважив, що борода в Паливоди стала значно коротшою, а в очах уже не було апостолівського спокою.

— Мабуть, таки існують у вугіллі нітросполуки, — озвався нарешті Ярослав, розгортаючи один із сувоїв. — Ось, — він показав невелику впадину на кривій, яку було накреслено самописцем на перфорованому папері. — У цьому інтервалі спектру.

Чередниченко розгортав по черзі всі сувої і на кривій кожного з них віднаходив обведену олівцем ту саму впадину — де більшу, а де меншу. З тим він завважив, що на місце недавньої пригніченості в нього вселяється діловий настрій. Його не так порадувало привезене Паливодою підтвердження, як те, що воно, те підтвердження могло вплинути на рішення вченої ради, головою якої був Бульбинський. «Аби тільки вирвати в них дозвіл на офіційну перевірку, — думав він. — А там слово буде за шахтарями…»

Несподівано Іван Олексійович запитав:

— Тобі вже, мабуть, до чортиків набридли від-рядження?

— Та чого там… — відказав Паливода з усміхом.

Чередниченко не вловив у тій посмішці силуваності. Навпаки, в ній була, як йому здалося, якась двозначність.

— Отже, в понеділок — знову в дорогу. Ти, Ярославе, й Костя. — Окинув їх іронічним поглядом, додав: — Компанія, я дивлюся, у вас тут тісна склалася…

18

Горбисту місцевість, здавалося, було затоплено. Окремі пагорби нагадували острови. Автобус то занурювався в сіру каламуть туману, то, немов амфібія, випірнав і якийсь час долав шлях по суші. Іван Олексійович, поглядаючи в заляпане вікно, думав, що й життя його бувало то похмурим і безпросвітним, то знову розвиднювалось. А відтак і бажання діяти то зводилося нанівець, то раптом отримувало сильний поштовх. В каламутні часи невдач приходила зневіра, а слідом — і сумнів чи правильно він колись учинив, що пішов працювати в науку. Він не раз подумки завважував, що не присвятив себе науці, а саме пішов працювати… За компанію. Друг і однокашник, з яким він мешкав у студентському гуртожитку, мав твердий намір саме присвятити себе науці. І бажання те в нього було таким сильним, що його вистачило й на Чередниченка… Багато часу відтоді минуло. Іван Олексійович зараз уже міг звіритися собі, що і кандидатський ступінь, і посаду завідуючого лабораторією він здобув не завдяки якимось науковим здібностям, а завдяки сумлінності, посидючості та й, мабуть, природному розуму… Чередниченко не ототожнював природний розум людини з обдарованістю. Останнє було для нього щось високе й недосяжне, як високо й недосяжно злетів його гуртожитський однокашник… Коли вперше усвідомив, що ніякий він не вчений, а такий собі чорнороб у науці, то довго переживав. Чи не тоді пристав до нього той клятий гастрит. По-перше, мрія (хоч і не його, а навіяна кимось) стати вченим у великому значенні цього слова не здійснилась, а по-друге, змарнувавши час у науці, він втратив можливість проявити себе у виробничій діяльності… Надовго оселилася в нім та гризота. Аж поки одного разу не озирнувся довкіл і не побачив, що він не те що не останній, а навіть не посередній із колег. А ще помітив, що чим сіріший науковець вибивався в керівники — лабораторії, відділу, інституту, тим нездарнішими однодумцями він себе оточував. Опинившись на невеличкому вершечку влади, чоловік часто дбав не так про діло, як про те, щоб, не дай боже, не з'явився в тому колективі лідер; навіть якби той лідер і не претендував на владу. За собою такого гріха Чередниченко не помічав. Заздрість була… Лебедю колись заздрив, Паливоді й Гончаренкові заздрить за ясний, не засмічений стереотипами розум. Але оте щире ставлення до інтелекту, яке, власне, і привело його колись в науку, додавало до заздрості ще й повагу, а відтак чим більше виникало причин для заздрості, тим глибшою повагою проникався Іван Олексійович до людини.

Автобус занурився в туман, від чого гудіння двигуна стало якимось глухим. Здавалося, шлях було прокладено по дну морської западини. Тільки окремі обриси, котрі мигтіли в каламутному вікні, свідчили, що вони їхали вулицею невеличкого містечка чи села. Попереду на відкинутих сидіннях куняли Паливода й Гончаренко. Попервах вони про щось гомоніли, сміялись, та зрештою одноманітність заколисала… «Часом одноманітні будні присипляють духовну бадьорість і гостроту розуму. Але вам я не обіцяю одноманітного й легкого життя…» — подумав Іван Олексійович про молодших колег.

Натужніше запрацював двигун. Автобус знову піднімався нагору. Рідшав туман і скоро в вікні, немов на екрані, з'явилися невисокі хати з сірого вапняку, обнесені мурами з такого ж матеріалу. Деякі хати, як і сараї при них, були криті природними вапняковими пластинами, немов черепицею. Здавалося, все те стояло тут мільойни літ і в первинному вигляді піднеслося разом із дном морським. Щораз, проїжджаючи в автобусі повз ці споруди, Чередниченко згадував свою батьківщину — Луганщину, де люди ставлять будинки також з вапняку. В одній з таких хат і він народився й виріс, а потім випурхнув з неї, та й не повернувся більше. Навідуватись — навідувався до батьків, але то вже інше… Батько все життя працював під землею. Був вибійником, машиністом електровоза, а ставши пенсіонером — стволовим. Мати, тицяючи йому «сидора» і проводжаючи за ворота, щораз застерігала берегти себе. На що він незмінно відповідав: «Я вцілів на війні не затим, щоб загинути в шахті». І, богу дякувати, доля була поблажлива до нього. Якщо не рахувати зеленого татуювання — слідів подряпин і цяток на руках і обличчі, з шахти він вийшов цілим, неушкодженим і при здоров'ї.

З'явилися перші терикони. Вони були вкутані в туман і нагадували діючі вулкани, біля підніжжя яких клубочилися важкі підземні випари. їхати залишалося хвилин двадцять. Іван Олексійович сподівався застати ще директора і скоординувати з ним свої дії. Він мав намір на якомусь із пластів, по якому вже було зроблено прогноз шахтною службою, почати свої дослідження.