Читати книгу - "Ловці мамутів"

І ще жодна бджола не вкусила Копчема! Ой-йой! Цієї миті щось жагуче вкололо йому шию. Хлопчина кинувся тікати від розлючених бджіл, перестрибнув валуни й майнув поміж соснами на Чорній скелі.

А Вивірчака й сліду нема. Він, мабуть, злякався бджіл. Ох, і насміється з нього Копчем біля вечірнього вогнища!

«Збіжу вниз і викупаюся», — подумав хлопчина, почісуючи покусані бджолами місця. Він скочив до води, розхилив ялинові кущі — і став наче укопаний.

Перед ним хлюпався у калюжі велетенський мамут з могутніми іклами.

Мамут устав і звів угору довжелезний хобот. Хлопчина застиг за кілька кроків від товстошкірого велетня, стискаючи в руках гілку, немов збирався боронитися цією нікчемною зброєю. Мамут захитав головою, тримаючи хобот угору. Хлопець і звір якусь мить нерухомо дивились один на одного.

Копчемові здається, що мамут дивиться спокійно й не заподіє йому нічого лихого. Ох, а ноги в мамута які страшні! Мов дуби, що їх і дорослий мисливець не обхопить. Хлопець миттю пригадав розповіді коло таборового вогнища про жахливу смерть ловців, розчавлених ногами розлючених мамутів.

Але цей мамут не злий, він не нападе на хлопця. Дивиться майже лагідно…

— Мамуте, облиш Копчема! — благально шепче хлопчина, з жахом утупивши очі у велетня.

Раптом мамут ворухнувся, нахилив голову й ступив до хлопця. Той блискавично крутнувся, кинув дрючок на землю й поліз на дерево. Та стовбур був грубелезний, і Копчем спинався дуже повільно.

На щастя, ноги в мамута грузли в багні, й поки велетень розхитувався, Копчем устиг схопитися за міцний сук. Тепер уже він повз швидше й незабаром видряпався майже на самий вершечок. Серце в хлопчини шалено калатає, обличчя пашить, тіло подряпане до крові.

Та велетенський звір і не думає нападати. Він мирно поскубує кущі, висмикує хоботом жмути трави, ламає гілки. Ось йому припала до смаку сосна, на якій принишк бідолашний хлопець, і мамут обламує з неї віття.

Від річки долинуло трубіння. То мамути скликають одне одного на спільну вечірню купанку.

Копчем на дереві й не дише. Ох, тільки б йому знову повернутися до таборового вогнища, до свого племені, до хлопців! Тепер він слухатиметься старших ловців, ходитиме по хмиз, ніколи не триматиме заплакану Жабку під водою, поки та аж не захлинеться; ніколи вже не кидатиме на вогнище горішків, що їхні вибухи так лякали всіх… Кращого хлопця за Копчема в племені не буде. Це така ж правда, як те, що його ймення Копчем! Ох, тільки б повернутися назад до стійбища!

Нарешті хлопчина сердито крикнув:

— Геть, волохатий мамуте! Облиш Копчема!

Глухе трубіння озвалося знову.

Копчем тремтить від жаху, хоч він сміливий хлопчина й зазнав уже чимало небезпечних пригод за мандрів по світу. І вміє вже сам полювати на дрібну звірину. Навіть ім’я дали йому завдяки одній ловецькій пригоді. Копчем пригадує, хоч це було два сніги тому, як далеко-далеко звідси, в інших краях, він грався з дітьми біля лісу й натрапив на сліди малого сарненятка. Хлопці пішли по цих слідах і після довгих пошуків знайшли-таки спляче маля й напали на нього. Та сарненя копнуло хлопчика швидше, ніж той устиг придушити його. Відтоді всі в племені й стали звати маленького ловця «Копчем»… Ой, як приємно згадати часи перших полювань!..

Мамути затрубили знову.

Дерево раптом захиталось, його крона нахилилася набік. Мамут зламав хоботом товсту гілляку. Цієї миті сосна рвучко випросталася, й хлопчина полетів поміж гілками на землю. Мовчки, зціпивши зуби, він чекав, коли мамут розчавить його. Та мамут побіг собі, розмахуючи гілкою, й незабаром зник серед дерев. Певно, поспішав до води, до свого стада.

Копчем лежав на землі, зводячи дух. Тіло в нього боліло при найменшому порусі. Хлопчина, стогнучи, підвівся й почвалав навпростець через гору до свого племені, яке отаборилося на Білій скелі.

Від вершини гори він збочив до річки й там вийшов на знайому стежку, що вела до стійбища.

Як далеко сьогодні до табору! І в лісі не видно нікого з племені. Ніхто не допоможе Копчемові. Напевно, всі посідали вечеряти навколо вогню. Хоч кричи, хоч не кричи — ніхто не почує.

Ой, як добре, що таборовий вогонь палахкотить поблизу, на Білій скелі, й що ватаг ще навіть не натякав про дальші мандри.

Мамутикове плем’я живе тут з весни, проте ще й гадки не має міняти свої ловища.

Стійбище розташоване в затишному місці, на стрімкій високій горі, понад річкою. За горою з півночі на схід простяглися розлогі степи, з яких звірина ходить сюди до водопою.

Мамутикове плем’я стало володарем на тутешніх скелястих берегах.

За річкою, в долині, живе ще одне мисливське плем’я, що знайшло в печерах Дикої Шарки захисток від хижаків та негоди. ІІІарківське плем’я часто ходить на лови уздовж берегів, де в просторих мочарах купаються носороги, а подекуди й мамути. Обидва племені уникають зустрічей, і досі між ними не було ще жодної сутички. Тут вистачає місця для обох племен, відокремлених одне від одного широкою долиною великої річки.

Коли Копчем доплентався до Білої скелі, вже стемніло.

Палаюче вогнище освітлювало стійбище Мамутикового племені. Жінки готували вечерю — пекли м’ясо над розжареним вугіллям. Діти бавилися в траві. Ватаг сидів на почесному камені біля вогню. Старші мисливці розташувались поруч нього.

У неглибокій ямці на розпеченій ріні турботлива Дярга смажила ватагові рибу.

Останнім часом ватаг чогось заслаб, тож зараз він не говорив, а лише слухав. Найцікавішою новиною було те, що до річки приблукало невелике стадо мамутів. Мабуть, їх сполошили десь неподалеку, й вони прийшли сюди…

Цього літа Мамутикове плем’я не вполювало ще жодного мамута.