Читати книгу - "Чорний вовк"

— А Єву віддав би Краткому, чи як?

— Та певно, що так, — погодився надпоручик. Він взувся й звівся на ноги. — Або візьміть автомат і зробіть з Краткого решето. А потім через дівку можете просидіти все життя в тюрмі. А коли вас нарешті випустять, то повернетесь до неї, але вона вже давно буде з кимсь одружена, матиме купу дітей і важитиме на той час удвічі більше. І ви додумаєтесь до того ж: що ви дурень. А тепер про службові справи, єфрейторе! Або ви покинете пити і далі будете провідником, або не покинете, і тоді я не допущу вас до собаки. Ви самі прекрасно знаєте, що тварини не терплять запаху спиртного. І я подбаю про те, щоб там, нагорі, товариші подумали, чи маєте ви право носити значок «Відмінний прикордонник»! Ідіть!

Франек мислив вкрай повільно. Вже цілих чотири місяці думав тільки про одно, і, може, тому йому вдалося надати своїм думкам досить небезпечної конкретної форми.

Отже, й отупіла від довголітньої самотності людина може хитро підготувати вбивство.

Франек уперто шукав способів здійснити задумане так, щоб не тільки військові слідопити (а вони досвідчені люди) не змогли знайти слідів, а навіть і собаки нічого не змогли б зробити.

З року в рік Франек спостерігав життя на кордоні. Знав, де, хто й коли помилявся, і міг би вказати на помилку кожному, хто переходив кордон — на той чи той бік. І сміявся, коли їхні — просто дитячі — спроби кінчалися погано.

Він не розумів, як могла Інга так наївно помилитися. Та, певно, щось примусило її вирушити до нього, не чекати його в Будейовицях. Франек розумів, що в цьому є і його провина, бо тоді він накреслив Інзі дорогу на шматку матерії не дуже ретельно. Та лісоруб не хотів думати про свої хиби. Був тут той, хто її застрелив і рано чи пізно може нашкодити йому. Досить тільки сказати, що він бачив Франека тоді в Будейовицях, або про той лист з округи.

Франек думав, як замести сліди.

Людей він не боявся. Їх можна одурити. Звичайно, Кучера досвідченіший, ніж якийсь там солдатик, що тільки з’явився на кордоні. Не хотілося б зустрічатися з прапорщиком Стогончіком, цим королем слідопитів. Проте Стогончіків небагато. А як позбутися найбільшої небезпеки — собак?

Франек сидів біля гасової лампи і старанно тер долонями скроні. Думав.

Тут потрібен великий вітер і сильний, тривалий дощ. Вітер розвіє запах слідів. Дощ заллє їх і знищить… Франека не треба вчити. Він знає, що проти собак не допоможе, коли зайти, скажімо, в струмок і йти по воді. Десь же треба в той струмок увійти? А до цього місця собака йтиме по сліду. Але ж десь треба буде і вийти із струмка?

Коли слід кінчається біля води, собака знає, що робити. Він бігатиме по обох берегах доти, поки не знайде слід. Перець і тютюн проти досвідченого прикордонного собаки не допоможуть. Це те саме, що й вода. Не можна розтрушувати за собою перець на багато кілометрів. Десь же порушник перестане його сипати, а собака кружлятиме навколо цих притрушених слідів, аж поки не вийде на чистий слід.

Крім усього, це треба робити на кам’янистому грунті і в тому місці, де повно багнистих калюж. Одним словом, треба чекати великої зливи.

А що це неодмінно станеться, Франек був певен. Ненавидів їх за смерть Інги. До того ж і боявся їх.

Лісоруб потирав великі пошрамовані кулаки і сміявся як божевільний. Вовк, прив’язаний ланцюгом, тулився до стіни.

А лісоруб засунув руку за опалубку і спохмурнів, не знайшовши там рушниці. Знову сів до столу і заціпенів. Думав так напружено, що аж мало не розірвалася голова. Потім зрозумів, що рушницю знайти не могли, коли він виходив з дому, інакше уже давно сюди прийшла б міліція. І ті з комісії, про яких останнім разом казав капітан, ще до нього не приходили. Та коли б навіть і знайшли рушницю, нічого особливого не сталося б, бо взагалі тут, у хатинах лісорубів, можна знайти і не одну рушницю. Звичайно, браконьєрську. І в Грюнфельда є рушниця, складана. Коли він увечері бере її з собою, то в одну халяву засовує приклад, а в другу — ствол. Тільки боїться стріляти поблизу кордону, бо там ходять патрулі.

Отже, коли б у Франека й знайшли рушницю, то просто б конфіскували, ну й заплатив би штраф. Навіть до в’язниці б не посадили, бо лісоруби зараз потрібні.

І все ж так ретельно обміркований план був під загрозою. «Певно, я сам кудись подів її», — подумав Франек і почав перебирати в пам’яті минулі дні. Останнім часом він так пив, що тепер нічого не міг пригадати. Та все ж раптом згадав про старий дуб.

Це сталося в той день, коли вперше утік Вовк.

Тепер Франек остаточно пригадав, де той дуб. Триста метрів од кам’янистого шляху. Поблизу кордону. Це надзвичайно важливо: біля кордону. Трохи турбувала думка — там неподалік спостережна вежа. Та коли буде сильний вітер, пострілу ніхто не почує.

— Добре місце я вибрав, — похвалив себе лісоруб.

Штуцер Лонг Райфл, калібром 5,6 міліметра, загорнутий у целофан, повністю заряджений, захований у дуплистому дереві. Постріл з нього схожий на тріск переламаної гілки. Свинцева куля на кілометр убиває косулю. Зрозуміло, чому з цієї рушниці у нас заборонено стріляти.

А той дуб росте недалеко від дороги. І нікому, хто випадково йтиме повз нього, не спаде на думку, що там всередині сховано таку штуку. Та й хто там ходитиме так близько від кордону? «Цей провідник дістане звання єфрейтора, і, можливо, його нагородять», — сказав тоді капітан.

Поки не назвали ім’я провідника, він ненавидів їх усіх однаково. Тепер ця ненависть зосередилась на одному. На безпосередньому винуватцеві.

— Сквитаємося, — бурмотів Франек. — Ти вбив її, хоч не повинен був цього робити. Так