Читати книгу - "Зневажаючи закон"

й сказав:

— Це саме під оцим зламаним стовбуром. Пес відчув отвір. Але треба відсунути стовбур. Чи зможемо?

— Ти, в усякому разі, лише дивитимешся, — рішуче застеріг його Щенсний. — Я не хочу мати на сумлінні ще й твою ногу. Сідай-но у «полонез» або, як хочеш, отут збоку, на камені. А ми втрьох спробуємо звільнити отвір. Ти впевнений, що це саме тут?

— Так. Пам'ятаю, як сів на цьому камені, що з одного боку наче обтесаний сокирою. За стовбуром мусить бути… Та ви тільки відсуньте, а я покажу.

— Товаришу майор, чи не знайдеться в нашому багажнику чогось такого, чим підважити стовбур? — спитав сержант.

— Може, й знайдеться, подивіться, — майор простяг ключика.

Виявилося, багажник ховає в собі безліч корисних речей, між якими товстий залізний шворінь, мотузки, цвяхи, молоток і навіть невелика сокира. «Полонез» належав полковникові Даниловичу, а керівник відділу був людиною передбачливою.

Вони примірились до стовбура, підклали шворінь, зачепили мотузкою за гілки. Спочатку дерево чинило відчайдушний опір, потім здригнулося і пересунулось на два сантиметри вбік. Тоді Маг, що уважно до всього приглядався, раптом сів і жалібно заскімлив.

— Що з ним сталося? — розсердився капітан.

— Дивіться! — прошепотів Щенсний.

З одного боку стовбура кору було обдерто, звідти посипалась тирса. Коли дерево ще трохи відсунули, на землю впав кишеньковий ножик.

Усі застигли від несподіванки.

— Відсуньмо ще трохи — наказав майор.

Ще кілька сантиметрів — і з'явилася рука. Посірілі закляклі пальці нагадували долоню, відбиту в статуї. Офіцери мовчки перезирнулися й почали тягнути дерево за мотузки, аж поки побачили невеликі двері. Вони вільно відчинилися, зсередини в замку висіли ключі. На підлозі лежала скоцюрблена людина; одна рука тяглась до отвору, друга була відкинута вбік.

— Пасовський! — вигукнув Щенсний, і досі не довіряючи очам. Він торкнувся тіла, але й так було ясно, що той давно помер.

Турський прикульгав до дверей й здивовано мовив:

— Тоді тут було інакше! Хтось умеблював приміщення, дивіться: стільці, стіл… Ой гляньте… тут ціла скарбниця! І навіть вогнетривкий сейф, але порожній…

Усі спустилися до підвалу. Через прочинені дверці, які сержант підпер шворнем, падало світло. Чоловіки брали одну за одною й розглядали розкидані по столі коштовності, недогарки свічок, а потім довго вдивлялися в посиніле обличчя людини, яка нагромадила стільки багатства, що так і не допомогло їй в останні години ні поїсти, ні зігрітись, ані вийти на волю.

Майор, який досі не міг отямитися, вийняв з кишені трупа документи й поклав на стіл. Там був паспорт на ім'я Казимира Пасовського і посвідки про відрядження. Крім того, в кишенях куртки і піджака було безліч доларів, фунтів стерлінгів і; польських злотих. Під сорочкою, в торбинці, Пасовський також тримав іноземну валюту та два золотих зливки.

— Але й нахапав… — пробурмотів Турський, — звідки інженер міг здобути таке багатство?

— Ну, інженером він, мабуть, взагалі не був, — відповів Щенсний. — А от як скупник накопичував усі ці долари, золото й коштовності. Мене лише дивує… — Він урвав мову, а за хвилину звернувся до Полонського: — Богдане, обшукай-но краще «фольксваген».

— Що там має бути?

— Він не міг виїхати за кордон без паспорта. А тут його немає.

— То, може, й не збирався за кордон?

— Як же? З усім отим? — майор кивнув рукою на стіл. — Зрештою, ми в цьому пересвідчимося. Гадаю, десь у машині схований паспорт.

За чверть години Полонський приніс до підвалу паспорт громадянина ФРН Хайнріха Вернера із вклеєною фотографією Пасовського, чимало доларів і валізку. В ній лежав одяг, черевики, білизна й туалетні приналежності — все закордонне, а також західнонімецькі газети, польська горілка й пачка сигарет.

— Виходячи з того, що в машині лежав понеділковий номер «Жицє Варшави», Пасовський приїхав сюди сьомого. П'ять діб… Голод він, може б, і витримав, але спрагу — ні. Крім того, він замерз. Ну, й жодної надії вибратися з льоху. Він намагався ножичком довбати отвір у стовбурі, — сказав Яблонський. — Сізіфова праця й жахлива смерть.

Щенсний рвучко обернувся, очі його заблищали.

— Отут, на цій галявині, — сказав він, — Пасовський убив Данієля Мрозіка. Ми вже ніколи не дізнаємося, чому саме, але багато свідчень вказує на те, що хлопець був абсолютно безневинний. Він, мабуть, застав Пасовського за якимись маніпуляціями в підвалі чи просто десь на Урочищі — й загинув, бо став небезпечним свідком. А всі ці коштовності, долари, золото крадені.

— Я забув тобі сказати, — втрутився Полонський. — Ми натрапили на групу наркоманів. Вони зізналися, що психотропні засоби їм постачав Пасовський. Щоправда, своє прізвище він не називав і старанно конспірувавсь, але вони якось його підгледіли, коли він повертався додому. Та й на знімках упізнали. Тепер я знаю, для кого Завадовський крав наркотики. Ну, це вже, мабуть, усе… — він замовк, дивлячись на задубілий труп.

Опівдні на галявині з'явилася машина поховальної контори й забрала тіло. Коштовності, валюту, інші речі та документи офіцери відвезли до управління. Повідомили також і Дануту Пасовську, ще не певні, чи знала вона про злочинну діяльність свого чоловіка й чи брала сама в ній участь. Цією справою вже займався прокурор.

Увечері наступного дня Полонський і Кренглевський прийшли до Щенсного. Обидва були збуджені, не знаходили собі місця. Тоді майор відшукав залишки кави, поставив чашки на стіл, а потім сказав, виймаючи з кишені картку:

— Хлопці, я, здається, ще ніколи й нікому не читав віршів, але цей прочитаю. Його написав наш колега. Послухайте-но уривок:

… Що ми руки по раз змарнуємо, Крові серця треба буде й поту. Не чужу, а свою будуємо. Стачить сил для важкого польоту. Бо любов наша Польщею зветься, Хоч і вкрита стражданням лихим.