Читати книгу - "Слідами змови"

наші спантеличені шкапи і собі подалися за нами, вирішивши, очевидячки, що це якась цікава гра, — тільки хвости та гриви майоріли на вітрі.

Ми вискочили з воріт і помчали дорогою. Крики й зойки поступово завмерли позаду. На першому ж перехресті ми мало не збили з ніг мого старого вчителя, котрий дибав вулицею, нахиливши голову й тримаючи під рукою томик свого улюбленого Горація.

— Браунрігу! — грізно скрикнув він, коли підвів очі й упізнав мене. — Стій, хлопче! Ану злізь із того..

Кінець речення потонув за хмарою куряви, що зняли наші коні. Озирнувшись, я побачив, як у тумані, постать, що махала мені вслід добре знайомою палицею. Хоч і дивно, але для нього Пітер Браунріг залишився учнем, котрий того року раптово й ганебно втік із школи. Він нічого не знав ні про Пітера Браунpira — актора, ані про Пітера Браунріга — таємного агента! І чому старі люди не розуміють, що хлопці швидко ростуть?

— Куди їхати? — крикнула Кіт.

Очі в неї сяяли. Кіт чудово їздила верхи. Наче кінь і вона була одна істота — кентавр[22].

— Через місто, а там на південь.

Додому вертатися було нічого: ми могли вскочити в якусь нову халепу.

Проїжджаючи Кезіком, ми перейшли на клус. Нам не хотілося звертати на себе увагу, шалено промчавшись вузькими вулицями, хоч ми не сподівалися, що нас не помітять. Зауваживши коней містера Армтуейта, люди захоплено обертались і, ясна річ, дивувалися, побачивши в сідлі хлопців.

— Здається, наші давні друзі відстали, — сказав я, маючи на увазі шкап. — Їм важко бігти чвалом.

— Ми помінялися чесно, — усміхнулася Кіт. — Два на два. Боюсь тільки, що містерові Армтуейту та його грумові не пощастить наздогнати нас на тих конях.

— Як ти здогадалася, що він належить до змовників? — спитав я, коли дорога пішла вгору довгим схилом Каслрігського горба.

— Спочатку, слухаючи твою розповідь, він прикинувся, що не знайомий з сером Філіпом. Він хвилювався, не знаючи, як повернеться діло, і вичікував. Якби виявилося, що. змову викрито, він би запевняв, що не знає сера Філіпа. Але він із ним знайомий. Я запам'ятала його лице. Одного разу він разом з сером Філіпом обідав у мого опікуна, і я бачила, як вони розмовляли.

— Добре, що ти була зі мною, — вдячно мовив я. — Тепер я теж розумію його гру. Він погукав би слуг…

— І прощай тоді надія послати звістку до Лондона!

— Ух! Ми були на волосинку від загибелі!

Деякий час ми їхали мовчки. Внизу, в зеленій чаші долини, лежав оточений горами Кезік. А на дорозі, що в'юнилася позад нас, не було й натяку на переслідувачів.

— Який жах! — вигукнула Кіт. — Навколо самі зрадники. Навіть судді й ті… Кому ж вірити? На кого можна покластися?

Я здвигнув плечима. Я знав, що можна покластися на простих людей, таких, як наші вільні йомени, але вони не мали змоги доправити до Лондона шифрованого листа так швидко, як вимагали обставини. А ті, хто міг допомогти — судді, шерифи, шляхтичі, — чи знайдеться серед них хоч один, що не поставиться до нас так, як містер Армтуейт! Багато значних родин брали участь у північному заколоті, ще коли мій батько був малий хлопець. Пам'ять про минуле живе довго в гірських долинах, і не один шляхтич плекає надію помститися.

— Ти можеш назвати хоч одне ім'я? — допитувалась Кіт.

— Ні.

— Тоді що ж ти пропонуєш?

Я нахилився й поплескав шовковисту шию коня.

— Ми можемо розраховувати лише на себе… та на цих красенів. Ще є час, і нас не так легко наздогнати. Їдьмо до Лондона й самі все розкажемо серові Роберту.

— Що ж, я готова! — відповіла Кіт.

— Чудово!

Я крутнувся в сідлі й подивився вниз. Що не? Чи мені здалося, що по наших слідах уже котиться хмара куряви, чи це справді так?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
ШЛЯХ ВІЛЬНИЙ

Перед нами простягався вільний шлях, що пролягав через гори й долини, через порослі вересом рівнини й лісові хащі. До Лондона лишалося триста миль! Нам треба їх подолати. І як було приємно після стількох днів таємничих пригод і невдач попасти на шлях, що вів просто до мети.

Наші коні легко виїхали на гору за Кезіком: адже вони везли вершників легких, як пір'їнки. Скоро дорога пішла рівниною, і можна було знову перейти на клус. Ми об'їхали крутий, порослий лісом горб Грейт Гоув, і попереду блиснула довга смуга озера Терлмір, що лежало в западині між Гелвеліном і Армботськими горбами.

— Вперед! — вигукнула Кіт і пустила кобилу легким чвалом.

Я стиснув п'ятками боки чалого, порівнявся з нею, і ми поскакали бік у бік вздовж берега озера.

Цок-цок-цок! Цок-цок-цок!..

Який барабан дріботить веселіше, ніж копита на битій дорозі?

Цок-цок-цок! Цок-цок-цок!..

Ми промчали повз перекинутий через мілини й вузькі протоки стародавній міст, що з'єднує дві садиби — Дейлхед і Армбот Гол. Цікаво знати, чи беруть участь у змові Джексони, котрі живуть за мостом, і Літи, що їхній Дейлхед притулився між озером та дорогою? Сподіваюсь, що ні, бо й ті, і ті добрі йомени. Але звертати з дороги й просити допомоги було ризиковано. Ми поскакали далі…

Дорогу перетинав Гелвелінський яр. На дні його шумував ручай. Над нами навис гелвелінський осип, і в імлі літнього полудня величезні каменюки здавались легкими й невагомими, ніби зіткані з сірого шовку. Наша дорога була їм за облямівку, а пухнасті дерева над водою — за торочки.

Цок-цок-цок! Цок-цок- цок!..

Ми то мчали крізь палючу спеку, то поринали в