Читати книгу - "Кінець Великого Юліуса"

class="book">— Дурень я, товаришу капітан… Ой, шляпа!

— Так про це й мова! Зачекай, я поясню, з якого боку шляпа. Біля Нікітських воріт він наказав шоферові обігнати вас спеціально для того, щоб на тебе подивитись. А ти сидів відкрито, наче на іменини їдеш… Ну ось тепер і зміркуй, як тебе використати, якщо з самого початку розшифрувався. На кого тобі ображатись? Мовчиш? Ну, ото ж то й воно. А ти рапорт зібрався подавати.

— Дурень я! — з гіркотою повторив Миша.

— Дурнів у нас не тримають. Незрілий ти ще, Михайле! І надто вже носишся з своєю персоною. Мабуть, тоді на завдання вискочив, любувався собою! Мовляв, ось він, молодий талановитий контррозвідник Михайло Соловйов, безстрашно переслідує ворога… Ти, Малий, простіше! Більше думай про людей, для яких працюєш! Ну, так що ж Кубиков?

— Нічого особливого, товаришу капітан! — мляво відповів Михайло, приголомшений тим, про що дізнався від капітана. Та зараз же інша думка витіснила прикрість. Він з новим, важким почуттям вглядівся в обличчя капітана.

— А як же ви тепер будете, товаришу капітан, якщо не повернетесь у відділ? — несміливо, з співчуттям спитав він.

— Звичайно! — вдруге відвернувся Захаров. — Знову піду в школу. Я історію викладав. Ось трохи зміцнію, вступлю на курси підвищення кваліфікації вчителів. Клас дадуть, Мишко! Тридцять п'ять дитячих душ — це, знаєш, велике господарство!.. Я зараз…

Голос Захарова стих, ніби згас… Він знову задрімав. Миша почекав, але дрімота у Захарова перейшла в глибокий, тихий сон. Тоді Миша написав капітанові записку, в якій прощався з ним і говорив усе те, що говорять тяжко хворим, і навшпиньках, нечутно вийшов.

Кіра вирішила поговорити з матір'ю рішуче й відверто. Це була одна з тих важких, безформних розмов, під час яких люди погано розуміють, чого вони хочуть один від одного, і виливають роздратування, яке зібралось за багато років.

Годині о третій ночі розмова досягла вершини напруження. Аделіна Савеліївна стояла серед кімнати, і її великі чорні зіниці дивились сліпо, нічого не бачачи навколо. Кіра сиділа за столом, підперши голову руками, і голосно, по-дитячому плакала.

— Чого ти від мене хочеш? — з погрозою сказала Аделіна Савеліївна.

— Я хочу, щоб ми були порядними! — сказала з відчаєм Кіра. — Розумієш? Щоб ти хоч що-небудь любила, хоч чомусь раділа! Жити, як усі, спати спокійно! Я ненавиджу твого Мещерського, тому що вій до цього часу заважає нам жити. Не відповідай йому на листи. Нехай не приходять більше від нього, не жди від них нічого…

— Добре! — раптом покірно погодилась Аделіна Савеліївна і сіла за стіл поруч з Кірою. — Я згодна. Тільки давай зараз ляжемо спати!

Вона говорила на диво спокійно і доброзичливо. Кіра надто втомилась, щоб вдуматись у щирість Аделіни Савеліївни; вони помирились і лягли спати.

Рано-вранці Аделіну Савеліївну арештували. Прощаючись, Кіра обняла матір, струснула її за плечі і сказала майже спокійно:

— Мамусю, це помилка. Або тимчасова необхідність. Ти недоладна, але чесна людина, чуєш, мамо? Ти не повинна боятись, тобі нічого боятись! Ми скоро побачимось!

Аделіна Савеліївна поморщилась і нетерпляче відштовхнула Кіру.

— Дурниці все це! — сказала вона, ідучи до дверей. — Яке має значення те, що ти базікаєш?

Пан Робертс збирався їхати у лікарню навідати Беллу. Він їздив туди щодня і завжди привозив у чемодані багато склянок і банок з протертою їжею і соками, які вводили дівчинці через зонд.

Звичайно Робертса в лікарню виряджала Мадж, це вона готувала для Белли їжу за рецептами хірурга. І на цей раз вона принесла в квартиру Робертса баночку бульйону з протертим курячим м'ясом і пляшку мигдального молока.

У Робертса сидів Білліджер. Мадж поправила зборки на білому кисейному фартушку, який вона завжди надівала, готуючи їжу для Белли, і цнотливо усміхнулась Білліджеру.

— Дякую вам, Мадж! — роздратовано сказав Робертс. — Поставте все це на стіл.

— Нема за що! — Мадж рожевіючи знову усміхнулась Білліджеру. — Я дуже люблю вашу бідолашну дівчинку!

— Добре, добре, — перебив Робертс. — Ідіть, Мадж, ми заняті!

Ображено усміхаючись, Мадж вийшла і щільно причинила за собою двері.

— Хоч якась користь буде від усього цього безглуздого куховарства! — сказав Робертс, оглядаючи пляшку з мигдальним молоком. — Я заперечував — вони чудово готують там, у лікарні, і можна було не витрачатись! Але дружина настояла! Давайте чемодан, Білліджер! Ваша пропозиція зустрітись у лікарні чудова. Їм ніколи не спаде на думку…

Білліджер встав, підійшов до книжкової шафи, відкрив нижній ящик і дістав звідти шкіряний чемодан, трохи більший за ті, які зберігались у квартирі Юлії.

Робертс приніс з прихожої інший чемодан, з яким він щодня їздив у лікарню.

— Добре! — сказав Робертс, порівнюючи чемодани. — Щоправда, мій трохи темніший і більше зношений, але це не впадає у вічі!

Він відкинув убік свій чемодан і обережно розкрив той, другий.

— Взагалі кажучи, не за правилами! — буркнув він, перекладаючи пачки грошей і документів. — Прилад і вибухівка разом. Але возитись на цей раз ніколи!

— Не варто журитись! — сказав Білліджер, допускаючи в інтонації розумну дозу нахабства. — З деяких пір у нашій операції багато робиться не за правилами. Наприклад, нам з вами не можна переносити вибухівку, не можна зустрічатися з Великим Юліусом…

— А як інакше передати вибухівку і документи? Дестен довго не мовчатиме! — занепокоєно перебив Робертс. — У мене щодо нього немає ілюзій. Добре, якщо він вибовкне тільки те, що можна. Ні, операцію треба закінчити в найближчі два дні.

Білліджер мовчав.

Робертс уже не приховував свого неспокою. Він дивився на Білліджера і намагався вгадати, чи відправив той листа керівництву з переліком всіх його, Робертса, промахів і недоліків, чи ще тільки збирається?

— Кінець кінцем це ваш обов'язок — знаходити нові точки і нових зв'язкових, — вирішив дати залп по ворогові Робертс. — Де вони, ваші нові московські зв'язки? Вас звільнили майже від усіх обов'язків. Ви цілі дні тиняєтесь по місту,