Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

запитав він, витримав паузу і ткнув себе в груди: — Я сидів! Це мене ваші разом з Васьком Ломакіним затримали!..

— А дісталося вам потім від старости?

— О, дісталося!.. Староста мене палицею бив. Досі вся спина в синяках.

— Як тебе звуть?

— Семенком. А тебе?..

— Називай мене… Олексою! — Вітя все ж вирішив свого справжнього імені йому не розкривати. — Скажи, Семенку, — перейшов він до справи, — ти бачив, кого сьогодні в село привезли?..

— Бачив! Костур — це наш староста — на машині привіз. Хлопчина такий, як ми, худющий, злий. Костур йому руки і ноги зв'язав — і в підвал.

— У який підвал?

— Ну, в будинку, де поліцаї живуть. З гратами…

— Пробратися туди можна?

— Що ти! Зараз поліцаї злі як собаки. Хтось тут на дорозі сьогодні мало самого Костура не уколошкав…

— То цей кульгавий дядько і є ваш староста?..

— Наш… Гордєев!..

Вітя згадав, що про якогось Гордєєва, з яким треба розрахуватися, говорили між собою Геннадій Андрійович і Колесник.

— Шкода, — мовив він. — Не знав я цього.

— А що тоді було б?

— Не виніс би він звідси своєї ноги!

Семенко уважно глянув на Вітю:

— То це ти їх тут?..

— Я.

— От здорово!.. З автомата?

— Ні, гранатами… Тепер, Семенку, треба товариша рятувати.

Семенко знизав плечима.

— У нас з тобою сил не вистачить. З одним автоматом проти всіх не підеш…

— А скільки їх там?

— Кого? Поліцаїв? З десять…

— Не так вже й багато, — зітхнув Вітя і подумав про Геннадія Андрійовича — адже він із загоном повинен бути десь тут, поблизу. От якби знайти його! — Скажи, — запитав він, — а ти про партизанів нічого нового не чув?

— Чув. Вони сьогодні вночі, кажуть, підпалили млина у Стеблівці.

— У Стеблівці? — насторожився Вітя: тепер він пригадав, що після Стеблівки Геннадій Андрійович збирався йти в Малинівку — селяни повідомили, що там у ямі заховане борошно.

— А до Малинівки звідси далеко?

— Зовсім близько — сім кілометрів. Іди он у той бік. — І Семенко показав рукою на захід. — Тільки йди прямо, а то в темряві заблудиш. Доберешся до містка, а там дорога сама доведе…

— Ну добре, я піду… А ти що тут робиш?

— Я картоплю шукаю. Костур заборонив за село виходити. А я нишком. Не здихати ж з голоду…

Вітя скинув на плече автомат і попрощався.

— Ну, я піду, — сказав він. — Може, колись зустрінемось…

— Іди до містка, — крикнув йому навздогінці Семенко, — нікуди не звертай!..

Темрява уже загусла, вдалині шарив по небу блідий промінь прожектора. Під ногами розповзалася мокра, масна земля. Вітя йшов і йшов. Він поспішав. йому треба — встигнути в Малинівку до того, як туди наскочить загін Геннадія Андрійовича.

Розділ двадцять третій
ДЕРЖИСЬ, МИКОЛКО

Шофер мчав, не розбираючи дороги. Миколка стукався головою об дверцята кабіни, але терпів. Староста лаяв його, погрожував зараз же розстріляти «погане щеня», коли він сам не розкаже, з яким завданням прийшов.

На околиці села машина різко зупинилася. Староста вискочив з неї і зник у цегляному одноповерховому будинку. Одразу ж звідти вийшло двоє дебелих поліцаїв. Вони схопили Миколку за руки й за ноги і потягли у двір. Там його кинули на землю, розв'язали ремені.

— Ну, вставай! — сказав високий поліцай з давно не голеними, оброслими щоками.

Другий довго вовтузився з іржавим замком біля невисоких масивних дверей, що вели у підвал. Нарешті замок клацнув, і поліцай розчинив двері навстіж:

— Ходи!..

Миколка ступив і мимоволі зупинився на порозі. З підвалу війнуло холодом і вогкістю.

— Ходи, тобі кажуть!..

Поліцай грубо штовхнув хлопця в спину, і Миколка, спіткнувшись, покотився вниз по кам'яних сходах. Над головою гучно грюкнули двері, і він опинився в кромішній пітьмі.

Держачись рукою за стіну, Миколка навпомацки рушив уздовж неї, і нарешті в дальньому кутку його коліна наштовхнулися на дерев'яні нари.

Миколка помацав їх і обережно присів, уважно прислухаючись, йому здалося, що поблизу хтось уривчасто дихає.

— Тут є хто-небудь? — запитав він.

Ніхто не озвався. Миколка довго сидів і слухав, затаївши подих. Ні, це тільки причулося. Поруч нікого немає. Лише над головою глухо гупають кроки поліцаїв.

Поступово Миколка заспокоївся. Він приліг на тверді нари, і це видалося йому за велике щастя. Нехай темно, нехай під замком — тільки б ніхто не чіпав: так він знесилів.

Миколка заснув одразу. Йому приснилося: він ганяє голубів у дворі, і вони кружляють в синьому-синьому, сповненому сонця небі. Раптом з даху на стежку плигає батько. Миколка біжить до нього: «Тату!.. Тату!..» Батько стискує його в обіймах…

Хтось безжалісно торсав Миколку:

— Вставай!.. Вставай!..

Миколка розплющив очі і повернувся до гіркої дійсності. Тримаючи в лівій руці гасовий ліхтар, високий поліцай правою цупив його за ноги.

— На допит!..

Надворі вже була глибока ніч, дув холодний вітер, йшов дощ. Вивівши хлопця з підвалу, поліцай наказав йому зупинитися, а сам знову довго вовтузився з замком. Навіщо було зачиняти порожній підвал, він і сам до пуття не знав: таке правило.

Миколка швидко оглянувся: може, рвонути до воріт? Але там манячила постать вартового.

Вікна в будинку завішені, але у вузькі щілини де-не-де пробивається світло. Чути приглушені голоси. «Що вони зі мною робитимуть?» — думає Миколка і, згадавши розлючене обличчя старости, готується до