Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

засуджувала б крок УГАрмії. Для характеристики загальної думки, що була панівною серед політичних діячів Наддніпрянщини, може служити лист політичного референта Наддніпрянської Армії, п. Феденка з 15/1 1920 р. з м. Гумані до командувача київської дивізії. Повідомляючи про факт визнання УГАрмією Радянської влади, він говорить: «Не знаю я, чи відомо Вам про всі перипетії галицької трагедії, що називається «від Денікіна до большевиків». По напрямках, які брала наша Армія, мені ясно, що про злуку армій наше командування не знало. А така умова була підписана 24 грудня 1919 р., по якій ГА визнає одно правительство й одно командування на чолі з ген. Ом.-Павленком. Після того акту треба було нашій армії рушити в район Вапнярки-Гайсина (в цих районах уже два тижні не було денікінців) і фактично закріпити з'єднання. Це не сталося. Гал. Армія, дожидаючи, почала роздумувати. Бо що ми можемо дати галичанам, окрім гарних слів? Ні грошей, ні Галичини. А большевики дають їм перше й обіцяють друге. 12 січня ГА об'явила себе частиною радянських армій з певного роду автономією».

Феденко в тім же листі про наддніпрянсьі війська каже так: «Коли стан нашого війська, стратегічне положення не дозволяють провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, який те військо може врятувати, як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбістам організувати окрему українську армію».[66]

Такі самі думки виринали і в нас у Вінниці, коли ми, не бажаючи попасти під вплив КПбУ, зв'язували свої надії з боротьбістами, поки вони самі не злилися з большевиками й не зреклися власної збройної сили.

Для нас, галичан, важливий погляд Ю. Тютюнника щодо ставлення наддніпрянської армії до УГА в часі її найтяжчого історичного моменту. Він каже:

«Обидві українські армії своїм завданням вважали боротися за ідею Соборної Української Держави. Обидві армії мали одну конкретну ціль: до вияснення політичної ситуації, принаймні до весни 1920 року, зберегти себе як організовану бойову силу для того, щоб стати основою Української Держави. Обидві армії в серцях пестили думку про час, коли договір з 24/ХІІ 1919 року не буде таємним, коли з ним треба буде ховатися перед ворогами. Та доля була проти нас. Будучи думкою вкупі, армії пішли різними шляхами, та все мріяли про момент фактичної злуки.

Свої рішення обидві армії приймали самостійно, бо урядові центри були далеко, а коли й подавали деякі поради, то звичайно з великим запізненням. Тому в арміях не піднімались питання про «зраду» чи «авантуру» в зв'язку з тим чи іншим кроком своєї бойової сестри. Військові були більше об'єктивними відносно військових, ніж політики до політиків».

Правильно оцінює Тютюнник також трагічний кінець Української Галицької Армії в квітні 1920 року такими словами: «Найбільшого подиву гідна впертість УГА, з якою вона намагалася охоронити свою бойову силу. Та сила була потрібна Українському Народові. В похмурих днях осени 1918 року народилася вона і тільки зіп'явшись на ноги, мусіла стати в обороні своєї Батьківщини. Від берегів Сяну й гір Карпат до самого Дніпра пронесла вона національний прапор, все більше й більше переймаючись ідеєю боротьби за Соборну Українську Державу. Лишена без політичного проводу, вона не все вірно орієнтувалася в надзвичайно складних політичних обставинах і в наслідок того помилялася. Було в неї палаюче любов'ю до Батьківщини серце, та не було належного політичного досвіду й витривалости, щоб холодним розумом зважити всі «за» і «проти» перед прийняттям рішення. В наслідок цього сталася катастрофа: Української Галицької Армії як організованої сили не стало в ясні та теплі дні весни 1920 року. То є страшна катастрофа. Кожна армія, ідучи в бій, може загинути, але загинути за власну ідею не шкода. Виступ УГА проти росіян великі користі дав ворогам, а нам зробив шкоду. Він був передчасний і необдуманий.[67]

Поки живі колишні члени таємної Начальної Команди УГАрмії (автор має на увазі Політичний Комітет при НК УГА — Н. Г.), обов'язком їх перед Батьківщіною є подати, котрий з ворогів і як саме спровокував виступ, що потяг за собою неоправдану катастрофу.

Поза іншими була в обох арміях одна ціль — зберегти себе через зиму 1919-20 рр. для дальшої боротьби. Українська Галицька Армія політично оборонялася. Момент для переходу в наступ був невдало вибраний і, як наслідок — поразка — ціль не була осягнута.

Наддніпрянська Армія рішила, що краще бити, ніж бути битим. Вона ввесь час мала провідну політичну лінію. Ні разу не схилила прапора, ні одного компромісу з ворогом! І це її спасло. Аомія нападала на ворогів і не тільки зберегла себе, а навіть побільшила свою силу. Наслідок — перемога, бо ми осягнули намічену ціль.

Не вина нашої Армії, що після того, як вона віддала себе в розпорядження наших політиків, їй довелося воювати не за власну національну ідею, а за ідею польської нації. Для нас було б краще рішати політичні питання без окремого політичного проводу, бо як мати поганий провід, то краще не мати його.

Невдала політика довела Наддніпрянську Армію туди, де вже була Українська Галицька Армія — за польські дроти. Армії не зуміли своєчасно об'єднатись. Це зробили за нас політики, об'єднавши нас у неволі».[68]

ЧАСТИНА ДРУГА ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД У ХАРКОВІ

(травень 1920 р.)

1. Перед 4 Всеукраїнським З'їздом Рад у Харкові.

Відлучившись у Курську від транспорту Коша УСС-ів, що під проводом Василя Порайка був спрямований до табору примусової праці далеко на північний схід над Волгою, я пересів на вантажний поїзд, що незабаром мав відходити на Харків. Перед тим я ще встиг захопити часопис «Красная Армія». На першій сторінці впав мені в вічі великий напис над вступною статтею «Изменники» (зрадники), від якого мені мурашки полізли по спині. Я зразу відчув, що тут мова про галичан, про події на фронті 2-ої і 3-ої