Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

з боку німців, ліві ж чинники Центральної Ради запевняють, що таких реформ не буде; робітництво мовчить, але українська частина його нам не ворожа.

У цій ситуації треба було рішатись: відійти від праці, від акції, але як? Залишитись у Києві чи на Україні та рано чи пізно підпасти наказові про мобілізацію, бо всі ми мобілізаційного віку. Втікати, а куди? На російський червоний бік? А чи там є українська влада?.. До далекого Корнілова?.. Не по шляху з ним і соціяльно, і національно. На Кубань? А чи є ще та самостійна українська Кубань?

До того ще питання: чи ж маємо ми право руйнувати ту військову силу, яка мабуть що зможе так-сяк бути опорою тим лівим групам, які не хочуть правих реформ і будуть їм протиділати?

У Запоріжців тимчасом сталися зміни. Демісіонував генерал Пресовський та полковник Балецький. Перший мені з'ясував свою демісію тим, що тепер кожний кадровий російський старшина мусить це зробити та як того я не розумію, тим для мене гірше і т. д., а Балецький сказав, що він ще роздивиться і або поїде до поляків, або буде працювати в українському генштабі у Слівінського.

На місце генерала Пресовського прийшов полковник російської служби Натіїв – грузин по походженню, гарний артелєрист і добрий військовий фахівець.

При побаченні він переказав мені, що мене виставляв військовий міністр Жуківський начальником Запоріжського штабу, але що він, Натіїв, думав, що це для мене пониження, бо посада команданта кінного полку вища, а разом із тим він буде просити, щоби я дістав посаду інспектора кінноти цілого Запоріжського Загону, який мав далі розвинутися спершу в корпус, а потім навіть в групу.

Не дивлячись на це, з огляду на розмову з п. Жуківським, дав я свою згоду на посаду начальника штабу Запоріжців. Але ґенерал Натіїв сказав мені, що я маю лишитися командантом кінного полку і до зміни повинен продовжувати його формування, а обов'язки начальника штабу сповнюватиме сотник Вербицький, який буде до цього дня старшим ад'ютантом. Це був молодий старшина, що скінчив прискорені курси генштабу у воєнний час і був приділений до штабу, здається, зі складу Дорошенківського полку.

Під час моїх побачень з тим старшиною зробив він на мене дуже гарне вражіння, так своїм тактом і працьовитістю, як і щиро українським переконанням, тільки соціяльне його обличя було для мене якесь неясне.

Щоби перейти далі до змалювання життя та настроїв тільки військових частин, в часі недовгого їх перебування в Києві, не буду додержуватись хронольогічного порядку та передам свої вражіння від наради військових начальників, що відбулася в бувшому кабінеті начальника штабу київської військової округи, вже майже перед самим виступом Запоріжців в дальший похід на схід. В менті цієї наради багато з тих непорозумінь, що були під час формування, полагоджено; всі вільні місця та посади майже настало пообсаджувано і тому метою наради було лишень підбадьорення командантів, а через них і їх частин – установлення знайомства поміж ними та обміна думок.

У великому кабінеті, коли я туди приїхав, був уже сотник Вербицький зі своїми паперами, постійними його "сопутниками", і полк Козьма, інжінір Запоріжців – кадровий старшина, трохи різкий у розмовах, постійно іронізуючий своїм храпливим басом, з постійною посмішкою на негарному та розумному обличі, отаман Олекса Шаповал, командант Богданівців, з типово південними рисами свойого виразно українського обличя, чорний, смаглявий, балакаючий помалу не поспішаючи, нібито підшукуючи вислову та виразів, зрідка при розмові не то лагідно, не то нервово усміхаючись, та генерал Остафіїв, типовий українець, хоч малюй з нього. Цей останній займав тоді, здається, посаду у міністерстві війни по інжінєрному заосмотренню чи що. Це дуже оригінальна людина, настільки, що про нього варто сказати дещо більше, зокрема тому, що в цій та в останній частині моїх спогадів доведеться ще до нього повернути, бо довелося таки чимало з ним співпрацювати.

Ґенерал Остафіїв – хоч і був російської служби, але під час неї числився українофілом і мазепинцем. Він не то, що багато інших із нас, уроженців України на російській службі, які весь час називали себе то "южанами", то "русскими Гасконцями", то "малоросами", які лише кохалися в українській пісні, їжі, звичаях та одягах, – але він був справжнім провідником українського культурництва і де ж уявіть собі – в російській воєнній Школі Юнаків у Чугуєві, де був професором і змінним старшиною. Він не тільки балакав поза службою по українськи, не тільки ходив у себе дома одягнений по українськи, не тільки гуртував коло себе земляків, не тільки був провідником українського хору, але й ризкував на прилюдні виступи та влаштовував у часи першої революції 1905 року, користаючи з паніки кермуючих кругів, Шевченківське свято в стінах Юнацької Школи, на якому сиділа уся влада, слухаючи співів, деклямацій та рефератів. Такі парадокси були можливі тільки в царській Росії, де заборонена була назва "український", а був "Український гусарський полк", а у Варшаві не можна було ані грати, ні співати "Єще Польска не зґінела", хоча ця пісня була полковим маршем Гвардійського уланського полку "Його Величности", у тій же Варшаві...

Сам мало ініціятивний, ґенерал Остафіїв легко засвоював чужу ініціятиву і виконував рішучо, та ще заохочував постійно других сло­вами: "Тільки робіть, робіть діти, а все буде гаразд". Де він тепер, цей молодий душею дідусь із сивим вусом? Я загубив його сліди, побачив його востаннє в 1919 р. коло Проскурова, коли він з мішком на плечах та крісом на рамені вів на пробій гурт старшин військової Технічної Школи, яку він щойно сформував, через "Пашківську Республику" до Любара вслід за відходячою туди українською армією. Незабаром прийшов командант Дорошенківців, Загродський, високий та масив­ний старшина, з голеним обличям, а з ним ще якісь два з того ж полку, – прийшов полковник Болбочан, комендант Республиканців, людина поважного вигляду, зі спокійною, трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою аля цар Микола II. Нарешті прийшов Натіїв з полковником Слівінським, тодішнім начальником ґенштабу. Натіїв, досить типовий грузин з різько кавказьким акцентом в російській мові, по українськи тоді він майже не балакав, хоч і намагався, а Слівінський рухливий, стрункий, невисокий