Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

4

Клосс вирішив ризикувати. Адже вибору в нього не було: це єдиний спосіб потрапити на завод. Він повірив у чесність цієї дівчини. Сержант Косек сумнівався — а раптом це провокація? А якщо її зловлять і все з неї вичавлять? Якщо, якщо… Небезпека чигала на кожному кроці, але не вперше, бо так тривало вже п’ять років. Він повернув на широку алею, уздовж якої розташувалися вілли заможних мешканців Тольберга. Невдовзі Клосс побачить професора Гласса і матиме з ним розмову, наслідків якої не можна передбачити. Чого варті його карти? Власне, тільки на одну можна ставити: син Гласса в польському полоні. Він відкриє її неохоче, але, відкриваючи, скаже Глассові все і сам опиниться в пастці. Тоді… Залишиться тільки одна можливість… Клосс не хотів про неї думати. Барбара Стецька не йшла йому з думки. Чи потрапила вона на завод? Чи встановила контакт з організацією, якщо ця організація справді існує та має якусь можливість діяти.

Небо пронизали довгі промені прожекторів, вони весь час перехрещувались. Із заходу долинув гуркіт гармат і потім, ледь чутне, далеке татакання кулемета. Коли розпочнеться наступ? Через дві години Косек виходить в ефір. Чи натрапили вже німецькі пеленгатори на його слід?

Клосс підходив до вілли Гласса. Вона була, як і всі інші, оточена садком, тиха й темна. Він штовхнув хвіртку, натиснув на дзвінок. Відчинила Клоссові дружина професора, в халаті, розхристана.

— Я слухаю вас, — буркнула вона непривітно.

— Капітан Клосс зі штабу гарнізону, — відрекомендувався він. — Я хочу поговорити з професором.

— Заходьте.

Він увійшов до кімнати, схожої на якесь бойовисько. Розчинені шафи, на підлозі валізи, білизна… В кутку стояла навколішки Бася й загортала в папір тарілки. “Отже, вона вже повернулася”, — подумав він.

— Ми пакуємося, — сказала дружина Гласса, — це страшно. — І відразу звернулась до Басі: — Мерщій. У такому темпі ми не впораємось до ранку…

Професор прийняв його в своєму кабінеті. Тут панував ще порядок, все стояло на своїх місцях: книжки у великих важких шафах, глибокі крісла біля маленького круглого столика, картина над письмовим столом. Гласс запропонував чарку коньяку — виявилося, що це мартель, остання пляшка, брати яку на судно не варто. Отже, пийте, пане капітан… І, може, відразу перейдемо до справи, бо часу обмаль. Він, Гласс, не розуміє, зрештою, що потрібно від нього контррозвідці, бо якщо він не помиляється, капітан з контррозвідки…

Клосс кинув на стіл пачку американських цигарок.

— Закурите?

— Закурю, — сказав професор і здивовано поглянув на цигарку. — Це військові трофеї? — запитав він.

— Припустімо, — Клосс зважував кожне слово в цій розмові. — Ви завтра виїздите, професоре?

— Так.

— Звичайно, ви розумієте, що ця морська подорож не дуже безпечна…

— Знаю. Не знаю тільки, чи можна сьогодні десь бути в безпеці? Але чим я завдячую вашому візиту?

— Це не так просто, професоре, — сказав Клосс. — Цього року ви відзначаєте щось ніби ювілей, чи не так?

— Ви, здається, жартуєте, капітане…

— Ні. Двадцять років тому доцент Гласс провів кілька місяців у берлінському Моабіті за допомогу колезі, який…

— Про це всі знають, — перебив його професор.

— Так. Безперечно. А от ви, здається, забули… Потім ваші знання видатного фізика віддано служили Третьому рейху. Нагороди, відзнаки… Нарешті цей завод.

— Ви мене дивуєте, капітане. Невже вам наказано перевірити мою лояльність?

— Мене лише цікавить, — провадив далі Клосс, знаючи, що ризикує дедалі більше, — чи у вас нічого не залишилося від тих років… Ваш найкращий друг, доктор Борт…

— Годі. — Гласс підвівся, підійшов до вікна. Він рознервувався. — Я гадав, що контррозвідка Третього рейху має серйозніші клопоти, ніж моя особа.

Отже, він усе ще нічого не розумів!

— Атож, має, — сказав Клосс. — Доктора Борта, пане професоре, розстріляно в Гамбурзі.

Гласс відчинив двері, що вели з кабінету на ґанок. Він стояв до Клосса спиною, дивлячись на темний сад.

— Замкніть двері!

Професор рвучко повернувся.

— Провокація?! — Це було сказано надто голосно. Але двері він таки замкнув і повернувся на своє місце. Клосс увімкнув приймач, долинула мелодія військового маршу.

— Я розумію, що ви враховуєте можливість провокації. Звичайно, є така можливість. Але уявімо собі, що хтось вам сказав би: професоре Гласс, не треба евакуйовуватись. Не лише тому, що шлях небезпечний, але й для того, щоб врятувати щось зі свого життя.

— Уявімо собі, — Гласс вже опанував себе, — що це питання я повторив би в гестапо.

— Той, хто питає, повинен був би мати якесь виправдання.

— Він міг би просто блефувати.

— Як у покері, — підтвердив Клосс. — Перевіряють, відкриваючи карти, якщо, звичайно, доходить до відкривання.

Гласс знову наповнив чарки.

— Бачите, — сказав він, — я математик і люблю теоретичні міркування. Вдамося до нової фігури: той, хто питає, по-перше, повинен був би мати право ставити питання, а по-друге — давати якісь гарантії.

— Ви думаєте про гарантію збереження життя? А якби це був лише один шанс? Єдино можливий за даних обставин?

— Це надто загадково, капітане. Але, скажімо, я не фанатик і теоретично міг би розглянути різні обставини…

— Це вже симптоматично, — сказав Клосс.

— Міг би, — повторив професор, — але тільки з тими, хто має відповідні повноваження. Крім того, ви, здається, забуваєте, що для німця обов’язок — передовсім.

— Обов’язок! І в ім’я цього, професоре, ви згодні на все. Вічна капітуляція?

— Ви заходите надто далеко. Це ризиковано, капітане. — Ми ведемо теоретичну розмову.

— Отже, тепер ви відступаєте. — У голосі професора Клосс вловив нотку розчарування. — Навіть для теоретичних розмов я повинен мати гарантії, що маю справу з солідною людиною.

— А якщо так? Ви розглянули б конкретні пропозиції?

— У певних межах, — сказав Гласс.

— Вимога проста. — Клосс відкривав карти. — Не евакуюватись.

— Чия вимога? Хто почує мою відповідь?

Клосс знову підійшов до приймача. Військовий марш залунав гучніше.

— Що ви знаєте про свого сина, професоре Гласс?

Гласс схопився зі стільця.

— Боронь боже! — Зараз він був щирий. — Я нічого не знаю. Він загинув чотири місяці тому на Східному фронті. Я не хотів вірити в його смерть. Він живий? Кажіть мерщій — він живий?

— Так, — сказав Клосс. — Він у полоні.

Гласс упав на стілець. Він затулив обличчя руками, потім витер хусточкою очі.

— Це точно? — запитав він. — Звідки ця інформація?

— Чи треба мені відповідати? Гадаю, ви й так зрозуміли?

— Зрозумів, — шепнув Гласс.

— А якби ви схотіли відтворити кому-небудь цю розмову…

— Не кажіть. Я все зрозумів.

— Війна — безжалісна гра, професоре, — говорив Клосс. — Ви продукуєте не цяцьки для дітей, а прилади для ракетних снарядів, що падають зараз на Лондон.

— Знаю.

— І йдеться про