Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

він не раз уявляв собі такий сценарій.

Він складає черепи в ряд. Їхні порожні очниці витріщаються на нас.

Сівер вказує на черепи, розповідаючи про кожен по черзі.

— Цього вбили шість тисяч років тому там, де нині Угорщина. Ось цей помер три тисячі років тому в Китаї. Цей — тисячу років тому у Вайомінґу. Ось цього мені надіслали з проекту «Геноцид». Це жертва з масового поховання у Дарфурі п’ятирічної давності. Останній знайшли в лісі в Колорадо двадцять років тому. Ми досі не знаємо, хто це і як саме їх було вбито.

— Жорстоко, — відповідаю я.

— Ні, докторе Крей, — Сівер хитає головою. — У тому й суть. Я бачив значно жорстокіші смерті. Ці ж — гуманні. Їх убили безпристрасно. В мене є інші черепи й кістки зі слідами надрубів та ножових ран, завданих уже після того, як жертва померла. Є ключиці зі слідами від зубів, і річ не в канібалізмі — хтось намагався загризти людину до смерті після того, як та втратила здатність захищатися. Я можу показати такі місця убивств, від вигляду яких знудить найжорстокішого командувача нацистського концтабору.

Він киває в бік черепів.

— Це звичайне вбивство. Вас цікавить дещо інше.

— А в чому різниця?

— Це убивство мало на меті вирішити проблему. Вас цікавить таке, що було вчинене просто з бажання убивати. Ви розлучаєтеся з дружиною, бо не любите. А вбиваєте її — бо ненавидите.

Той, хто вбив Джуніпер, безсумнівно, насолоджувався процесом. Він міг задушити її чи перерізати горло. Але ж ні. Його метою був сам акт убивства. Що повертає мене до методу.

— Ви чули колись, щоб убивство нагадувало напад тварини?

— Щоб його маскували опісля?

— Ні. Щоб убивали так, як убила б тварина.

— Практично всі акти навмисного вбивства в час війни пов’язані з певним тваринним символізмом. Тваринні талісмани для окремих військових частин. Носіння кігтів та зубів тварин. Доісторична людина могла носити шкуру іншого хижака, щоб перейняти його сили.

— А як щодо самого акту вбивства? Чи є випадки, коли хтось свідомо використовує тваринні методи вбивства?

— Гм, це вже важче. Перш ніж вийти до савани, ми були опортуністичними всеїдними й харчувались лише тим, що значно менше за нас самих. Довелося винайти спис та метальні снаряди, позаяк наші зуби та нігті не були адаптовані для полювання. Імітування було би вкрай неефективним для вбивств, за деякими винятками.

— Винятками? Якими, наприклад?

— Певна зброя, що нагадувала б напад тварини.

— Це яка?

— Ходімо.

Розділ 51

Зуби акули

Сівер веде мене до іншої частини підвалу та дістає з найвищої полиці запилену картонну коробку. Відкриває її й виймає пласку палицю, з боків якої стирчать білі трикутні зуби. Вона нагадує лезо бензопили.

— Гавайці називають це лейомано. Замість лез вони використовували зуби тигрової акули. Чимось нагадує обсидіанову палицю макуаїтль, якими користувались у Мезоамериці. Її знайшли в кургані в Іллінойсі. Це зуби білої акули. Аби вторгувати їх, будівельникам курганів[26], вочевидь, довелось чимало мандрувати.

Сівер передає мені палицю. Кінчики зубів досі гострі. До біса боляче було би відчути таке на своєму тілі.

— Найдивніше, що деякі антропологи вважають цю зброю гуманнішою за меч, запевняючи, ніби ті, хто нею користувався, були значно добросердішими, аніж прийнято вірити. Насправді ж таку зброю створювали за нестачі заліза чи бронзи. Поранившись нею, помираєш від інфекції через сотні порізів, які не залатати, як одну просту рану.

Я віддаю йому палицю.

— Не думаю, що хтось переплутає смерть від такої зброї з нападом акули.

— Ні. Для гавайців це мало скоріше символічне значення. Ви говорите про практичніші приклади?

Сівер повертає зброю до коробки, кладе назад на полицю і відходить.

— Огляньмо ще кілька рядів.

Сівер дістає з шухляди довгого вигнутого ножа.

— Це керамбіт. Зроблений за формою кігтя. Доволі практичний. Осучаснені версії можна знайти в більшості магазинів, де продають ножі.

Він порпається в іншій шухляді та знаходить металеве руків’я з гострими кігтями.

— Це верхня частина чжуа, пазуристої штуки, якою стягували вершників із коней і видирали щити.

Я роздивляюся гачки на кінці. Схоже, але не лишило б таких глибоких ран, що я їх бачив на тілах.

Ми переходимо до іншої шафи, і Сівер копирсається в кількох коробках, перш ніж знайти, що шукав.

— Чули колись про багх нака? Загалом із Індії, проте в інших культурах бували свої варіації. У XIX сторіччі раджа змушував людей битися ними, аж доки не починала злазити шкіра.

Він розгортає шматок тканини й дістає набір металевих кастетів, із яких стирчать по чотири довгі леза.

Я приголомшений. Хоч і уявляв собі, якою зброєю міг користуватися вбивця, проте гадки не мав, що колись вона була в широкому вжитку.

— Ось, — каже він, простягаючи мені кастети. — Потримайте. Під час Великої різні в Калькутті такі давали індуським дівчатам для самозахисту.

Я стискаю кастет у руці. Пазурі висовуються з-поміж моїх пальців на цілий дюйм. Мені легко уявити, як певна модифікація з лезами, мов у керамбіта, лишає на тілі сліди, подібні до звіриних пазурів. А якщо прикріпити справжні ведмежі пазурі, схожість буде ще виразніша.

Я підношу багх нака до світла, і перед очима з’являються рани на тілі Челсі. Виймаю кастет із руки і кладу його. Кажу Сіверу, що хочу зробити кілька знімків, та насправді я просто більше не хочу торкатися кастета.

— А ви чули колись, щоб щось подібне використовували для вбивства? Тут? У США? — запитую.

— Я б не здивувався, якби якийсь фанат бойових мистецтв напав із таким на сусіда по кімнаті — втім, не чув. Щоб убити цим людину, треба бути дужим.

Я думаю про глибокі порізи на тілах дівчат.

— Наскільки?

— Не знаю. Але достатньо дужим, аби пробити артерію.

Я знову беру кастет у руку і фотографую його на телефон під різними кутами.

— Дякую, докторе Сівер. Останнє питання. Ви чули, щоб хтось колись переплутав напад людини з нападом тварини?

— У Франції кілька століть тому відбулася серія вовчих нападів, які насправді могли бути справою рук людини. Це послугувало розвитку легенд про вовкулаку в регіоні.

— А тут, у нас?

— На кшталт вендіґо?

— Назву чув. Та мені про це мало що відомо.

— Легенда алгонкінських племен. Напівлюдська істота, що пожирає людей. Корінні народи сприймали