Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

і знову знайдений скарб. Так на мене дивився Гарольд — колись давно. Гарольд. Я не думала, що все буде так. Я вигадувала для нього дошкульні слова, а вийшло так, як вийшло. І нічого змінити не можна. Смерть — це вже остаточно.

— Хтось мені пояснить, що це все означає?

— Звичайно. — Луїс зазирає мені в очі. — Трохи згодом, добре?

— Чому?

— Тому що зараз тобі хочеться плакати.

— Ні.

— Це нічого не змінить, Торі.

Він має рацію, мені хочеться плакати. Але я не можу дозволити собі плакати, коли Керстін Бартон стовбичить на цьому світі — не хочу давати їй привід для зловтіхи. Тому я просто сиджу на палубі яхти і намагаюсь опанувати себе.

— Торі, це мій чоловік Ерік. — Керстін Бартон перевдяглася в сухе й нахабно посміхається. — А це, Еріку, моя кузина.

— Приємно.

Він такий гарний, що в мене аж серце заходиться, та я розумію, що мені геть нічого не світить. Він дивиться на сонце, а бачить Керстін. Чим вона його причарувала? Цей чоловік потрібен мені, просто зараз, увесь.

— Ви погостюєте в нас трохи? — Ерікове обличчя здається мені дивно знайомим. — Я страшенно радий, що в Керстін з’явилася кузина. І ви дуже схожі. Будете нашою гостею?

— Подивимось. У мене є робота.

Наче я зараз маю вибір! Ще й знущаються.

— Торі, ходімо, я дам тобі сухий одяг.

— Переб'юся. Я маю власний.

Я не вдягну її шмаття, навіть якщо мені доведеться ходити голою. Чого витріщився, красунчику? Що тебе дивує?

— Нічого, Еріку, все гаразд. Торі просто трохи перевтомилась. Еде, перенеси її до каюти, будь ласка.

Я так розумію, моєї згоди тут ніхто не питає. Ед піднімає мене і несе до каюти, зрадник. Я відвертаюсь до ілюмінатора. Яхта швартується, матрос ловить линву. Не хочу нікого бачити.

— Так і будеш стояти? — Бартон, я зараз страшенно зла. — Ти чуєш мене?

— Чого тобі треба?

— Я хочу тобі дещо пояснити, може, тоді у твою дерев'яну макітру зайде якась конструктивна думка. Але май на увазі: двічі я не повторюю.

— І що ти зробиш?

— Просто пристрелю тебе. Ти вичерпала ліміт мого терпіння. І ще одне: не смій грубіянити Ерікові.

— Хто грубіянив?

— Та хто ж, як не ти?

Дивно. А мені здається, що я була з ним аж надто ввічливою…

— Дурня якась. Мені твій Ерік нічого не зробив, тож я говорила з ним досить привітно… Бартон, якби ти знала, як ви мені всі набридли! Знаєш, чого мені зараз хочеться? Сісти на літак, і хай він знову впаде в джунглях. Я з них ніколи більше не вийду, аби тільки всіх вас не бачити. Вашими секретними операціями, дурнуватими уявленнями про світ і брехнями я сита — далі нікуди.

— Он як…

Вона замислено дивиться на мене. Чому я її не втопила? Знаю, чому.

— Одягнись. Ось мої джинси та майка.

— Усе це на мене завелике. У тебе фігура, як у стриптизерки.

— Не дратуй мене, Величко. І вдягнися, на люди йдеш.

— Мабуть, ти боїшся, що твій Ерік витріщатиметься на мене.

— Ні. Ерікові не подобаються обтягнені засмаленою шкірою маслаки. І він любить жінок, які дбають про себе, а ти…

— Побігаєш тиждень джунглями, і ти така пещена не будеш.

— Вибач.

Вона знову дивиться мені просто в очі. Мабуть, шукає там мого кота — але марно. Я впораюся з тобою й так, якщо припече.

— Де мій одяг? Я не хочу вдягатись у твоє.

— Я викинула те шмаття. Воно було подерте, поплямоване кров'ю і непридатне. Скажи мені… чому ти не довела справи до кінця?

— Ти про що? А, он воно як… Ти була вже майже мертва, приємний спогад, знаєш?

— То чому?

— Через дівчинку. Чого витріщилась? Я подумала: а якщо то твоя дівчинка? От утоплю тебе, а вона шукатиме тебе, шукатиме… Чого ти на мене так дивишся? На мені візерунків немає.

— Нічого. Це я так… Одягнися, будь ласка. Я втомилася воювати з тобою.

Вона йде. Весь мій запал кудись щез, а я ж хотіла наговорити їй ще купу неприємних речей. А тепер відчуваю тільки пекельну втому. У мене відчуття, що я ніколи не відпочину. Я хочу десь зачинитись — і спати, спати…

— Торі, це я.

Луїс заходить до каюти. Він десь уже розжився іншою сорочкою. А я досі стою над купою джинсів і майок. Мені неприємна сама думка про те, що я можу зробити щось так, як хоче агент Бартон.

— Давай допоможу. Ти від вітру хитаєшся.

— А ти?

— Я відпочив. Послухай, Торі, я хотів тобі сказати… Можливо, треба дати їй шанс? Принаймні вислухати те, що вона скаже. Торі, тебе ніхто не примушує любити її, але перш ніж робити висновки, треба мати повну інформацію.

— Ти гадаєш, ми її матимемо? Вона знову набреше нам — і ще гірше заплутає справу. Я не вірю цій жінці.

— Так, і маєш підстави. Але знаєш, мені здається, що в неї до тебе з'явився… власний інтерес. Я думаю, вона завжди хотіла мати сестру.

— Якщо все це не було інсценуванням. Луїсе, я не вірю їй.

— Одягнися, я ж не залізний.

— От, бачиш? Усе змінюється. У джунглях це тебе не бентежило. Там було все просто, ми — і решта. А тут…

— Те саме. Просто ти така засмучена, що не розумієш. Та ти побачиш, скрізь однаково. І ти бентежила мене завжди, просто тепер немає постійної загрози — і можна подумати про щось інше.

Досить з мене цього. Я вибираюся з каюти, Ед чекає нас на причалі. Я бачу вгорі будинок, а до нього така купа сходинок, що я одразу розумію: мені їх сьогодні не подолати. Але, крім мене, цього ніхто не повинен знати.

Велика кімната, світла й холодна. Цікаво, це й справді будинок Бартон чи якась їхня таємна база? Тоді їх непогано фінансують. От куди йдуть мої податки! І я не чекала, що зрадію, побачивши Гікслі та Брекстонів. Та мені трохи не до них. Я вмощуюсь у просторому фотелі, мої Сінчі сідають поруч. Брекстон привітно посміхається мені, а Джейк навіть помахав рукою, сам, не глянувши перед цим на Меріон, яка сидить пряма та велична, як статуя Феміди в залі суду, тільки очі не зав'язані і терезів у руках немає.

— Маєте втомлений вигляд, міс Величко, — Брекстон показує вставні зуби. — Ви досі не відпочили?

— Ніяк не вдається.

— Якщо хочете, я запрошую вас до себе на віллу — ми з Керолайн летимо туди завтра. Маю віллу у Венеції.