Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

порозмовляю. Може, довідаюсь, як далеко звідси до Трейдфорда, послухаю пліток, що там діється. Настав час складати справжній план, як учинити з Регалом.

Настав час покладатися лише на себе.

Розділ 8. Трейдфорд

Коли літо добігало кінця, напасники подвоїли свої зусилля, щоб захопити якомога більше узбережжя герцогства Бернс до приходу зимових бур. Знали, що, здобувши голов­ні порти, можуть завдати удару по решті узбережжя Шести герцогств, куди тільки побажають. Отож, хоча того літа їхні наїзди сягали аж до Шокзу, коли погожі дні почали скорочуватися, вони кинули всі сили на здобуття узбережжя Бернсу.

Їхня тактика була своєрідною. Не намагалися займати міста чи підпорядковувати собі людей. Були налаштовані тільки на знищення. Здобуті міста палили дощенту, мешканців, які не встигли втекти, убивали або перековували. З тими нечисленними, котрих тримали як робітників, поводилися гірше, ніж із тваринами, перековували їх, коли вони ставали тягарем або просто для розваги. Закладали власні грубі халупи, вважаючи нижче власної гідності користуватися будівлями, які могли перейняти, замість нищити їх. Не докладали жодних зусиль для заснування власних поселень, натомість залишали гарнізони в найкращих портах, аби мати певність, що їх не буде відбито.

Хоча герцогства Шокз і Ріппон уділяли допомогу Бернсу, де це було можливо, вони мусили стерегти власне узбережжя й мали небагато ресурсів, з яких могли користати. Герцогство Бак борсалося, як уміло. Лорд Брайт нарешті зрозумів, наскільки безпека герцогства залежала від захисту віддалених володінь, але вирішив, що вже запізно рятувати ту лінію оборони. Натомість зосере­див усі людські сили та кошти на фортифікації самого Оленячого замку. Решту герцогства було полишено на власне населення і на нерегулярні відділи, віддані леді Пейшенс, як на бастіон проти напасників. Бернс не сподівався жодної допомоги з цього боку, але вдячно приймав усе, що приходило до нього під знаком плюща.

Герцог Бронді Бернський, що давно залишив позаду часи свого вояцького розквіту, відповів на виклик напасників сталлю такою ж сивою, як його волосся та борода. Його рішучість не знала меж. Не вагався сягати до власної скарбниці чи ризикувати життям своїх рідних, кидаючи останні сили на захист свого герцогства. Зустрів свій кінець, намагаючись захистити родовий замок Ріпл­кіп. Та ні смерть Бронді, ні падіння Ріплкіпа не змусили його дочок припинити опір напасникам.

Моя сорочка цілковито змінила форму, так довго пролежавши у клунку. Попри це, я натягнув її, трохи кривлячись від затхлого запаху. Слабкий дух диму й куди сильніший — плісняви. Вона відвологла. Я переконав себе, що просто неба запах розвіється. Зробив, що зміг, з волоссям і бородою. Себто зачесав волосся і зв’язав його ззаду у хвіст, а бороду пригладив пальцями. Борода була мені ненависною, та ще ненависнішою думка про щоденне гоління. Я покинув берег річки, спершу влаштувавши собі коротке обмивання, і рушив у бік міських вогнів. Цього разу я вирішив краще приготуватися. Вибрав собі ім’я Джорі. Я був солдатом, умів поводитися з кіньми та з пером, але втратив домівку під час піратського наїзду. Намірився рушити до Трейдфорда, щоб розпочати життя заново. Це була роль, яку я міг зіграти переконливо.

Коли останнє сонячне світло згасло, у прирічковому містечку запалили більше ліхтарів, і я побачив, що дуже помилився щодо його розміру. Міська територія тяглася далеко від берега. Я занепокоївся, але впевнив себе, що перехід через місто куди коротший, ніж дорога в обхід. Без Нічноокого поблизу я не мав причини додавати ті зайві милі та години до свого шляху. Підніс голову і, прибравши впевненого вигляду, рушив уперед.

Місто було куди жвавішим після настання сутінків, ніж більшість місцевостей, де я бував. У юрбі, що гуляла вулицями, відчувався святковий дух. Більшість прямувала до центру міста, а підійшовши ближче, я побачив смолоскипи, людей у яскравих шатах, почув сміх і звуки музики. Одвірки заїздів оздоблено квітами. Я дістався ясно освітленої площі. Там лунала музика, люди, що прагнули розваги, танцювали. Розставлено бочки з напоями, поверх них — столи з хлібом і плодами. На вигляд їжі мені потекла слина, а особливо чудово пахнув хліб, надто ж для того, хто так довго без нього обходився.

Я пристав на краю натовпу й довідався, що міський капаман святкує свій шлюб — звідси ці танці та розваги. Я здогадався, що капаман — якийсь шляхетський титул у Ферроу і що до цього конкретного капамана люди прихильні через його щедрість. Якась старша жінка, помітивши мене, підійшла і ткнула мені в долоню три мідяки.

— Йди, юначе, до столів і підкріпися, — добродушно сказала вона мені. — Капаман Логіс розпорядився, щоб у його шлюбну ніч усі святкували разом із ним. Їжа на те, щоб усі нею ділилися. Ну ж бо, не соромся.

Вона заспокійливо поплескала мене по плечі, ставши нав­шпиньки, щоб це зробити. Я почервонів через те, що мене прийняли за жебрака, але вирішив, що краще їй не заперечувати. Якщо вона так про мене подумала, то саме такий у мене вигляд, і ліпше мені поводитися відповідно. Все-таки, всунувши ті три мідяки у капшук, я почував дивну провину, наче виманив їх хитрістю. Як вона мені порадила, підійшов до столу і приєднався до низки тих, що отримували хліб, плоди та м’ясо.

При столах розпоряджалося кілька молодих жінок, одна з них наклала для мене їжі на дощечку-піднос і квапливо передала через стіл, наче уникаючи ближчого контакту зі мною. Я подякував, що викликало у її подруг хихотіння. Вона здавалася такою ображеною, наче я прийняв її за вуличну дів­ку, тож швидко звідти забрався. Знайшов куток столу, де ніхто не сидів, і зауважив, що ніхто не сідає поблизу мене. Хлопчина, який забирав кухлі та наповнював їх елем, дав мені один і достатньо зацікавився мною, щоб спитати, звідки я прийшов. Я відповів тільки, що йду до верхів’я ріки, аби знайти роботу, і спитав, чи знає він когось, хто б рядив робітників.

— О, то це тобі потрібен ярмарок рядіння вгору по річці, у Трейдфорді, — по-панібратському сказав він мені. — Менше ніж день ходи звідси. О цій порі року можеш знайти роботу на жнивах. А як ні, завжди залишається будова великого Королівського кола. Там візьмуть кожного, хто може підняти камінь чи махати лопатою.

— Велике Королівське коло? — перепитав я.

Хлопець схилив голову в мій бік.

— Щоб усі були свідками того, як вершиться королівська справедливість.

Тоді хтось його покликав, помахуючи кухлем, а я зостався сам і взявся їсти та міркувати. «Там візьмуть кожного». Тож такий я видався чудний і химерний. Що ж, на це нічим не зарадиш. Їжа смакувала напрочуд. Досі я майже забув пишноту й запах доброго пшеничного хліба. Те, як він перемішався з гострим м’ясним соком на моїй дощечці, зненацька нагадало мені кухарку Сару та її гостинну кухню. Десь у Трейдфорді, вгору по річці, вона зараз вимішує тісто, а може, шпигує прянощами м’ясо, перш ніж вкласти його до одного з великих чорних казанів і добре накрити, щоб воно всю ніч повільно пеклося на вугіллі. Так, а в Регалових стайнях Гендз робить останній вечірній обхід, як робив його в Оленячому замку Барріч, щоб перевірити, чи кожна тварина має чисту воду й чи