Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

говорив призахідницький генерал. Спершу Жинь заледве його розуміла, але поступово мова поверталася до неї. Вона знову відчула себе студенткою, яка сиділа на занятті Дзіми й учила напам’ять діє­слівні часи. — Ми не в настрої розмірковувати.

— Це не розмірковування, — стурбовано промовив Вейсжа. Він говорив призахідницькою як рідною. — Ми можемо повернути цю країну за лічені дні, якщо ви лише…

— То зробіть це самотужки, — сказав генерал. — Ми тут у справах, а не заради алхімії. Нас не цікавить перетворення шахраїв на королів.

Вейсжа відкинувся на спинку стільця.

— То ви хочете розпочати в моїй країні експеримент, а вже потім вирішувати, чи втручатися?

— Необхідний експеримент. Ми прибули сюди не для того, щоб віддати кораблі твоїй волі, Вейсжа. Це розвідка.

— Чого?

— Чи готова Нікань до цивілізації. Ми не надамо допомоги просто так. Ми вже робили цю помилку. Муґенці здавалися значно більш готовими до покращень, аніж ви. У них не було міжусобиць. Їхній уряд був значно досконалішим. І поглянь, чим це обернулося.

— Якщо ми недорозвинені, то це через роки окупації чужоземцями, — сказав Вейсжа. — Це ваша провина, не наша.

Генерал байдуже знизав плечима:

— Навіть так.

Вейсжа був роздратований:

— То чого ви шукаєте?

— Ну, було б нечесно, якби ми сказали, хіба ні? — призахідницький генерал ледь усміхнувся. — Але все це можна обговорити. Наша головна мета тут — це спірлійка. Вона свідомо зрівняла з землею цілу країну. Ми хочемо знати, як вона це зробила.

— Спірлійку ви не отримаєте, — сказав Вейсжа.

— О, сумніваюся, що вирішувати вам.

Жинь увійшла в кімнату:

— Я тут.

— Жунінь. — Якщо Вейсжу й здивувала її поява, то він швидко опанував себе. Він підвівся й жестом показав на генерала призахідників. — Будь ласка, познайомся, це генерал Джозефус Тарквет.

«Дурне ім’я», — подумала Жинь. Спотворена суміш складів, яку вона заледве могла вимовити.

Тарквет підвівся.

— Як на мене, ми повинні вибачитися перед тобою. Леді Сайкхажа переконала нас, що ми матимемо справу радше з дикою твариною. Ми не розуміли, що ти будеш такою… людяною.

Жинь кліпнула. Це справді мало прозвучати як вибачення?

— Вона розуміє, що я кажу? — запитав Тарквет у Вейсжі урив­частою перекрученою нікарською.

— Я розумію призахідницьку, — випалила Жинь. Вона палко воліла б вивчити в Сінеґарді призахідницьку лайку. Їй бракувало словникового запасу, щоб висловити все, що вона хотіла, але цього було достатньо. — Я просто не маю бажання вести діалог з йолопами, які хочуть моєї смерті.

— Чому ви взагалі з нею говорите? — не стрималася Леді Сайкхажа.

Її голос був високим і надривистим, немовби вона щойно плакала. Вона впилася в Жинь поглядом, у якому відчувалася чиста отрута. То було не просто презирство. То була злісна, вбивча ненависть.

— Вона нечестива мерзота, — гаркнула Сайкхажа. — Вона мітка проти Творця, і її треба якомога швидше затягти в Сірі вежі.

— Ми нікого нікуди не тягтимемо, — роздратовано промовив Вейсжа. — Жунінь, прошу, сядь…

— Але ти обіцяв, — просичала йому Сайкхажа. — Ти сказав, що вони знайдуть спосіб виправити його…

Вейсжа схопив дружину за зап’ясток:

— Зараз не час.

Сайкхажа висмикнула руку й ударила кулаком по столу. Її чашка перекинулася, розливаючи гарячий чай по вишитій ска­тертині.

— Ти мені поклявся. Ти сказав, що все виправиш. Сказав: якщо я приведу їх назад, вони знайдуть спосіб знову зробити його нормальним. Ти ж обіцяв…

— Тихо, жінко. — Вейсжа вказав на двері. — Якщо не можеш заспокоїтися, то вийди.

Сайкхажа зиркнула на Жинь, стиснула вуста від люті, ледь чутно пробурмотіла щось і вилетіла з кімнати.

За її відсутності в залі повисла довга мовчанка. Тарквет ледь усміхався. Вейсжа відхилився на спинку стільця, ковтнув чаю, а потім зітхнув.

— Вибачте моїй дружині. Після поїздок у неї псується вдача.

— Вона відчайдушно прагне відповідей. — Жінка в сірій сутані, та, що стояла над Жинь на причалі, накрила долонею долоню Вейсжі. — Ми розуміємо. Ми теж хочемо знайти ліки.

Жинь зацікавлено глянула на неї. Жінка надзвичайно добре розмовляла нікарською, вона могла б бути носієм мови, якби не химерно пласкі тони. Її волосся кольору жита було пряме й сяйливе, заплетене змієподібними витками, що спадали їй на плечі. Сірі очі нагадували замкові стіни. Бліда шкіра немов папір — така тонка, що під нею проступали сині вени. Жинь відчула дивне бажання торкнутися цієї жінки, просто щоб перевірити, чи вона на дотик людина.

— Яке чарівне створіння, — сказала жінка. — Рідко випадає нагода зустріти того, хто одержимий Хаосом, але зберігає ясність розуму. Жодному з наших призахідницьких блаженних не вдавалося так добре ошукати спостерігачів.

— Я стою перед вами, — сказала Жинь.

— Я хотіла б забрати її до ізолятора, — продовжила жінка, немовби Жинь і не говорила. — Ми майже розробили інструменти, які можуть визначити сирий Хаос у стерильному оточенні. Якщо ми зможемо забрати її в Сірі вежі…

— Я нікуди з вами не піду, — сказала Жинь.

Генерал Тарквет погладив аркебузу, що лежала перед ним.

— Насправді в тебе не буде вибору, любонько.

Жінка підняла руку:

— Зачекай, Джозефусе. Божественний Творець цінує свободу волі. Добровільна співпраця — це знак, що мотивованість і порядок переважають у твоєму розумі. Дівчина піде з власної волі?

Жинь із невірою глянула на них обох. Невже Вейсжа й справді думає, що вона погодиться?

— Ти навіть зможеш узяти її в наступ на певний час, — сказала жінка Вейсжі, немовби вони обговорювали приготування обіду. — Я вимагатиму лише регулярних зустрічей, можливо, раз на тиждень. З мінімальним втручанням.

— Поясніть, що означає «мінімальне», — сказав Вейсжа.

— Здебільшого я лише оглядатиму її. Можливо, проведу кілька експериментів. Нічого, що матиме на неї постійний вплив, і вже точно нічого такого, що зашкодить її бойовим умінням. Я лише хочу поглянути, як вона реагуватиме на різні стимуля…

Дзвін у вухах Жинь усе гучнішав. Голоси стали нечіткими й звучали, немовби підсилені. Розмова тривала, але Жинь могла вихопити лише уривки:

— …чарівне створіння…

— …чудовий солдат…

— …похитнути шальки терезів…

Жинь усвідомила, що хитається.

Внутрішнім зором вона бачила обличчя, якого не дозволяла собі уявляти тривалий час. Темні розумні очі. Вузький ніс. Тонкі губи й жорстока захоплена посмішка.

Вона бачила лікаря Шіро.

Жинь відчула, як над нею рухаються його руки, перевіряючи пута, щоб переконатися, що вона не зрушить ані на сантиметр із ліжка, до якого він її прив’язав. Відчула, як його пальці обмацують її рот ізсередини, перераховують зуби, рухаються по щелепі до шиї, щоб знайти артерію.

Відчула, як його руки притискають її, коли він встромляє голку їй у вену.

Вона відчувала паніку, страх і гнів водночас. Хотіла палити, але не могла, жар і полум’я просто булькотіли в грудях, вирували всередині, бо та бісова Печатка заступила їм шлях, але жар усе одно наростав. Жинь здалося, що вона ось-ось вибухне…

— Жунінь, — голос Вейсжі пробився крізь туман.

Вона з неабиякими зусиллями зосередилася на його обличчі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не можу…

Вейсжа підвівся.

— Це не те саме, що в муґенській лабораторії.

Жинь позадкувала.

— Мені байдуже, я не можу цього зробити…

— Що