Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

тисяч шістсот чотири.

Люди повільно вийшли з тунелю. Ніде нічого. Тиша. На відстані від двохсот з лишком до трьохсот метрів довкола ракети тягнулася смуга переораного, перемеленого ґрунту, подекуди окремі вирви зливалися в суцільні провалини.

Лікар видерся на бруствер.

— Ще ні, — зупинив його Інженер. — Почекаємо.

— Скільки?

— Хоча б півгодини, а ліпше годину.

— Детонатори сповільненої дії? Але ж там нема вибухових зарядів!

— Невідомо.

Хмара сповзла із сонця, посвітлішало. Люди стояли й роздивлялися на всі боки — вітер майже вщух, робилося дедалі гарячіше. Координатор першим почув якийсь шелест.

— Що це? — прошепотів він.

Вуха нашорошили всі. Їм теж здалося, ніби вони щось чують.

Шелест був такий, немовби вітер ворушив листям кукурудзи. Але довкола, скільки сягало око, не було ні кущів, ні листя — нічого, крім кільця перекопаного піску. Повітря було мертве, гаряче, далеко над пагорбами тремтіло марево. Шелест не припинявся.

— Це звідти?..

— Так.

Вони говорили пошепки. Тепер шелест долинав рівномірно з усіх боків.

— А може, це пересипається пісок?..

— Вітру зовсім нема... — тихо сказав Хімік.

— Ні, це не вітер. Це там, де снаряди...

— Я піду іуди.

— Ти що, збожеволів? А якщо в них дистанційні детонатори?

Хімік зблід. Він позадкував, немовби хотів зістрибнути в тунель. Проте довкола було так світло, все застигло в такій непорушності — його товариші теж стояли не ворушачись, — що він зціпив зуби, стиснув кулаки й залишився. Шелест, рівномірний, швидкий, долинав з усіх боків. Згорблені, напружені, мов струни, люди закам’яніли й, здавалося, несвідомо очікували удару, — це було в тисячу разів гірше, ніж канонада! Сонце повисло в зеніті, рівниною повільно повзли тіні клубчастих хмар, що громадилися на пласких основах, схожі на білі острови.

На обрії ніщо не ворушилося, скрізь була абсолютна порожнеча — навіть чорні чаші, палички яких перед цим невиразно бовваніли на тлі далеких дюн, — навіть вони щезли! Люди помітили це лише тепер.

— Дивіться! — крикнув раптом Фізик і випростав перед собою руку.

Але це сталося майже одночасно — і з усіх боків. Можна було озиратися на всі чотири сторони світу, і скрізь вони бачили б одне й те саме.

Зритий вирвами ґрунт здригнувся, сколихнувся. Скрізь, де впали снаряди, з нього виповзало щось лискуче на сонці. Майже рівна, схожа на гребінь лінія блискучих паростків, подекуди в чотири, а подекуди у п’ять і шість рядів. Вони виростали з ґрунту так швидко, що, напруживши зір, можна було майже помітити, як паростки більшають.

Хтось вибіг із тунелю, помчав, мовби не бачачи їх, уперед, до вигнутої лінії дзеркальних вогників. Це був Кібернетик. Усі закричали й кинулися за ним.

— Я знаю! — кричав він. — Знаю!

Він упав навколішки перед склистим багаторяддям паростків. Вони вже на палець стирчали із ґрунту, а біля основи були завтовшки як кулак. Довкола кожного з них легенько ворушився пісок, у глибині щось гарячково тремтіло, ворушилося, працювало. Здавалося, там водночас пересипалися мільярди найдрібніших зернинок.

— Механічні живчики! — вигукнув Кібернетик.

Він намагався руками розкопати ґрунт довкола найближчого паростка. Але в нього нічого не виходило. Пісок був гарячий. Кібернетик відсмикнув руки. Хтось метнувся по лопати, за хвилину всі гарячково заходилися копати; навсібіч полетіли грудки ґрунту. Заблищали розчленовані, довгі, посплутувані, наче коріння, жили дзеркальної маси. Вона була тверда, дзвеніла під ударами лопат, мов метал; коли яма досягла метрової глибини, люди спробували вирвати це дивне утворення, але воно навіть не ворухнулося — так міцно зрослося з іншими.

— Чорний!!! — хор голосів, здавалося, вирвався з одних грудей.

Автомат підбіг; з-під ніг у нього бризкав пісок.

— Вирви це!

Чіпкі захвати зімкнулися на товстих, мов чоловіча рука, дзеркальних жилах. Сталевий торс натужився. Люди побачили, як ступні автомата починають повільно вгрузати в ґрунт. Ледь чутний звук, наче бриніння до краю напруженої, вібруючої струни, долинав із його корпусу. Він випростувався, грузнучи в піску.

— Відпусти!!! — крикнув Інженер.

Чорний важко витягнув з ям ступні й застиг.

Люди теж стояли непорушно. Дзеркальний живопліт сягав уже майже півметрової висоти. Внизу, над самою поверхнею, він поволі наливався темнішим, молочно-голубим кольором, а верх усе ще ріс.

— Ось так, — спокійно сказав Координатор.

— Авжеж.

— Вони хочуть нас замкнути?

Запала коротка мовчанка.

— Як на мене, то це все ж таки дуже примітивно; кінець кінцем ми могли б звідси зараз вийти, — мовив Хімік.

— Покинувши ракету, — відповів Координатор. Їхня розвідка, мабуть, оглянула її як слід! Зверніть увагу — вони пристрілялися майже точно по тій борозні, яку проклали їхні диски!

— А й справді!

— Неорганічні живчики, — сказав Кібернетик. Він уже заспокоївся і обтрушував з рук пісок та глину. — Неорганічні зерна — насіння, розумієте? Вони висадили їх за допомогою своєї артилерії!

— Це не метал, — сказав Хімік. — Метал Чорний зігнув би. Це щось схоже на супраніт чи кераміт зі спеціальною обробкою, яка додає їм міцності.

— Ба ні, це звичайнісінький пісок! — вигукнув Кібернетик. — Не розумієш? Неорганічний метаболізм! За допомогою каталізу вони перетворюють пісок на якусь високомолекулярну похідну кремнію й отримують із неї жили, так само як рослини витягують з надр землі солі.

— Ти думаєш? — засумнівався Хімік і, опустившись навколішки, торкнувся блискучої поверхні. Потім підвів голову й запитав: — А якби вони потрапили на інший вид ґрунту?

— Усе одно пристосувалися б. Я впевнений у цьому. Тому вони такі диявольськи складні: їхнє завдання — утворити якнайтвердішу й найопірнішу субстанцію з усього можливого — з того, що мають у розпорядженні.

— Ну, якщо тільки це, то наш Захисник розгризе. І не поламає собі зубів, — усміхнувся Інженер.

— Хіба вони на нас напали? — тихо спитав Лікар. Усі з подивом глянули на нього.

— А що це, по-твоєму? Не напад?

— Ні. Я б сказав, що це радше спроба захиститися. Вони хочуть нас... ізолювати.

— Ну то й що? Ми повинні сидіти й чекати, поки, як ті черв’яки, не опинимося під ковпаком?

— А навіщо вам Захисник?

Усі завагалися.

— Води в нас уже достатньо. Ракету, ймовірно, вдасться відремонтувати протягом тижня. Ну, щонайбільше за десять днів. Атомні синтезатори почнуть працювати в найближчі кілька годин. Я не думаю, що це ковпак. Імовірніше, висока стіна. Перепона, неподоланна для них, а отже, й для нас. Синтезатори забезпечать