Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

29

Маша

Виходжу з парадної та шукаю очима “Гелік” Олега. Але натомість мені моргає фарами чорний “Бумер”. Погляд падає на державний номер ВН ХХХХ НР. Одеські номери, звісно ж.

– Підвезти, красуне? – Звертається до мене Олег, вийшовши з "Бумера".

Порівнявшись із "Бумером", заглядаю в салон авто, цікаво оглядаючи.

– “Бумер”? Махнувся на "Гелік" не дивлячись? – підморгую я.

Олег тихо сміється і, обійнявши мене рукою за талію, притягує до себе.

– Типу того. Що? Не подобається чорний бумер?

– Чорний бумер, чорний бумер. Стоп-сигнальні вогні, – співаю знаменитий хіт Серьоги, ловлячи бічним зором посмішку Олега.

– Марічко, та тобі на Дерибоні (Дерибасівська вулиця в Одесі) виступати треба. Весь хліб забереш у місцевих жебраків.

– Ти жартуєш? Мені ж ведмідь на вухо настав.

Сміюся, чіпляючись рукою за Олегові плечі.

– То і я про що? Тебе просто озолотять, аби тільки не мала вуха городянам. А якщо ще поставиш табличку "Збираю на чорний бумер", то до кінця дня поїдеш на сімці в М-пакеті.

– Я, звичайно, нічого не зрозуміла. Ну все одно дякую за щиру віру в мій талант. – Разом сміємося, а потім сідаємо у машину.

Олег запускає мотор і, вдивляючись у бічні дзеркала, здає заднім ходом, щоб розвернутися. Втискаюся в спинку сидіння, коли Олег, втопивши педаль газу в підлогу, хвацько стартує, виїжджаючи з двору.

– Ого! Я не знала, що вона так уміє.

– Вона багато вміє, крихітко. Хочеш, прокачаю тебе боком?

Я тільки встигаю кивнути, як на найближчому повороті Олег кидає машину в замет, і вона мчить у справжньому дрифті, викликаючи обурення у вигляді розлючених сигналів інших водіїв.

– Ніфіга собі! Тепер я розумію, чому мужики тягнуться від БМВ. Значить, вона того варта. Ти правда продав свій сарай?

Проковтнувши тихий смішок, Олег бере мене за руку, перехрещуючи наші пальці.

– Ні, я нічого не продавав. Лише конспірація, крихітко, – цілує мою руку, а я здивовано витріщаюся на Олега.

– Конспірація? Перед ким?

– Та не перед ким, не забивай собі голову. Я просто пожартував.

Дивлюся на чоловіка недовірливо. Він начебто жартує, тільки не зовсім переконливо, як мені здається.

– Я можу повернутися на Троєщину (мікрорайон у Києві), щоб попрощатися з тіткою? – Запитую, помічаючи, як Олег хмуриться.

– Добре, – неохоче погоджується коханий.

Незабаром ми під'їжджаємо до будинку тітки. Я першою виходжу з машини й зупиняюся, коли Олег залишається сидіти на кріслі водія.

– Ти зі мною не підеш?

– Ні, – відповідає Олег, дивлячись кудись у далечінь.

– Чому? Я б познайомила тебе з тіткою. Вона в мене класна. Ось побачиш.

Повернувши голову вбік, Олег дивиться на мене.

– Я вже познайомився, – цідить крізь зуби.

– І як? Не сподобалися один одному?

– Ні.

Олег тягнеться до свого мобільного, щоб когось набрати, а мене починає підхльостувати зсередини почуття недомовленості.

– Олегу, ти ігноруєш мене?

– Крихітко, попрощайся з тіткою і поїдемо. Нам треба повертатися до Одеси.

– Чому ти такий?

– Який?

Відкинувши мобільний убік, Олег виходить із "Бумера" і уклавши мою талію в кільце рук, притягує до себе.

– Прихований, таємничий. Весь час кажеш, щоб я не забивала собі голову. Не думала, не ставила зайвих запитань. Чому? Тобі є що приховувати?

– Кожному є що приховувати.

– Я тебе не розумію, Олеже. Чесно. Не розумію.

– Маше, я тебе кохаю і це єдине, що ти маєш розуміти.

– І все?

Зводжу брови на переніссі, відчуваючи лють. Олег вкотре уникає відповіді. І мене це дратує!

– Майже. Ми повертаємось до Одеси та розмовляємо з твоїм батьком.

– Розмовляємо? Ти хочеш, щоб Звір звернув нам шию?

Ковтаю смішок, дивуючись несподіваному рішенню коханого чоловіка.

– Не згорне. Не бійся.

– Ти такий впевнений у собі. Такий сильний, мужній. А що буде потім? Про це ти подумав, Олегу?

– Подумав. А потім ми житимемо разом і якщо ти захочеш, то вийдеш за мене заміж.

Мої очі точно лізуть з орбіт. Я не можу повірити у почуте. Олег зробив мені пропозицію чи я щось неправильно зрозуміла?

– Ти зараз знову пожартував?

– Ні, крихітко. Зараз я не жартував. Мене напружують ці ігри в хованки. Я не хочу зустрічатись з тобою за спиною друга. Це не правильно? Не за поняттями, зрозуміло?

– Поняттям? Яким поняттям, Олегу?

Думки, як дикі бджоли, рояться в моїй голові з шаленою швидкістю. Усередині сіпаються протяжні струни.

– Громадським. Моральним підвалинам, прийнятим у соціумі.

– Що?

Я не можу скласти деталі пазла в одне ціле. Олег каже одне, але я розумію зовсім інше.

– Машко, попрощайся зі своєю тіткою і не потрібно зайвих питань. Будь ласка.

Сокіл цілує мене в щоку і гладить спину рукою. Я притискаюся до чоловіка всім тілом, відчуваючи зворушливу стомлюваність. Я сумувала за ним, як сильно сумувала.

Залишивши Олега біля машини, плетуся до парадної. Підіймаюся на потрібний поверх і довго чекаю, доки відчиняться двері. Клацає замок і на порозі з'являється худорлява жіноча постать, одягнена в махровий халат.

Заглядаю в заплакані блакитні очі, не розуміючи, хто міг образити мою тітку.

– Тітонько, щось трапилося? – питаю стривожено.

Обійнявши мене за плечі, тітка починає плакати. Обіймаю жінку у відповідь і мовчу, даючи їй час виплакатися, а потім пропоную зайти у квартиру і розповісти мені, що її так засмутило.

– Маше, щастя моє, ти повернулася. Я боялася, що ти більше не прийдеш.

– Чому боялася? Я ж за твоєю порадою поїхала погуляти з друзями.

– Дівчинко моя, пообіцяй, що розлучишся з Олегом. Ви не підходите один одному.

Переставши обіймати тітку, роблю крок убік.

– Я не розлучуся з Олегом. Нізащо.

– Маріє, не дури. Я бажаю тобі лише щастя. Але Олег… – зітхає. – З таким "коханим" і вороги не потрібні, моя гарна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍