Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

що, крім спраги. Думалося про воду; потім — про спрагу; потім — про думки про спрагу; потім — знову про воду А температура тим часом піднімалася і піднімалася. Стіни корабля розжарилися так, що доторкнутися до них було неможливо. Всі розуміли, що настає переломний момент. Протягом кількох наступних годин спека мала або вбити їх, або спасти.

І вона спала. Прийшла мить, коли знесилені мандрівники просто попадали хто де, тремтячи і втішаючись прохолодою, хоч у кораблі все ще було спекотніше, ніж будь-де на земній кулі. Вестонові щастило: він наважився пройти через зону з найвищою температурою, яку теоретично може знести людський організм, і вони вижили. Але то вже були не ті люди. Досі Вестон спав дуже мало; звільнившись із вахти і якусь часинку подрімавши, він незмінно повертався до своїх креслень і розпачливих, безконечних розрахунків. Помітно було, як фізик бореться з відчаєм, знову і знову з жахом заглиблюючись у цифри. Натомість тепер він уже на них і не дивився, ба навіть у відсіку управління видавався не надто зосередженим і якимсь збайдужілим. Дивайн взагалі виглядав і никав довкола, ніби сновида. Ренсом намагався перебувати здебільшого на нічному боці корабля; він міг годинами просто сидіти, ні про що не думаючи. Хоч перша велика небезпека зосталася позаду, ніхто з них уже й не сподівався серйозно на успішне завершення мандрівки. Вони провели у сталевій кулі п’ятдесят днів, не перекинувшись за весь цей час жодним словом, а повітря вже було дуже недобре.

Вестон став таким несхожим на себе, що навіть дозволив Ренсомові долучитися до управління кораблем. Переважно за допомогою знаків, прошепотівши всього декілька слів, він навчив його всьому, що треба було знати на цій стадії подорожі. Вочевидь, вони мчали додому — хоч і мали зовсім небагато шансів потрапити туди вчасно, — використовуючи щось наче «космічний пасат». Кілька нескладних практичних прийомів давали Ренсому змогу тримати курс на зірку, яку показав йому Вестон; вона сяяла просто посеред великого ілюмінатора у нього перед очима. Втім, ліву руку він постійно тримав на кнопці дзвінка, яким щомиті міг викликати фізика з його каюти.

Цією зіркою була не Земля. Кількість днів — суто теоретичних «днів», що минули після відльоту з Малакандри і мали для мандрівників таке неймовірно важливе практичне значення, — сягнула п’ятдесяти восьми, і Вестон змінив курс так, що в центрі ілюмінатора опинилося інше світило. Шістдесят днів — і стало зрозуміло, що це не зірка, а планета. Шістдесят шість — і її стало видно так, як видно планети з Землі у польовий бінокль. Сімдесят — і перед Ренсомом відкрилася картина, якої йому досі ще ніколи не доводилося бачити: маленький осяйний диск, більший за будь-яку планету, але менший за місяць. Тепер, коли він сам керував кораблем, спокій, який опанував було його душу в небесах, розвіявся. В ньому прокинулася дика, ледь не тваринна жадоба життя, яка перепліталася з пекучою тугою за домом: за свіжим повітрям, запахом землі, людським голосом, травою, м’ясом, пивом, чаєм… Спочатку під час вахти найбільшою проблемою для нього було не задрімати; тепер же, попри те, що дихалося в кораблі дедалі важче, гарячкове збудження не дало б йому стулити очей навіть на мить. Часто після чергування права рука в нього аж німіла і боліла від напруження, бо він, сам того не усвідомлюючи, годинами тиснув пальцями на панель управління, ніби міг цим надати їхньому кораблю ще більшої швидкості.

У них залишилося двадцять днів. Дев’ятнадцять, вісімнадцять — і Ренсомові здалося, що він уже може розрізнити на білому диску Землі, який тепер був завбільшки з шестипенсовик, обриси Австралії і південно-східної Азії. Година минала за годиною, та хоч ці обриси й пересувалися повільно поверхнею диска відповідно до добового обертання планети, сам диск вперто не хотів збільшуватися. «Швидше, швидше!» — шепотів Ренсом, підганяючи корабель. Зосталося десять днів; Земля виросла до розмірів місяця і стала такою яскравою, що дивитися на неї більше кількох секунд було вже неможливо. Повітря у їхній летючій кулі зробилося геть важким, проте Ренсом із Дивайном, передаючи один одному вахту, наважувалися пошепки перекинутися кількома словами:

— Ми встигнемо… ще встигнемо.

Вісімдесят сьомого дня Ренсом, змінивши Дивайна, помітив, що з Землею начебто діється щось не те, а до кінця своєї вахти переконався у цьому. Планета більше не була ідеально круглою: з одного боку на ній з’явилася невелика випуклість, і тепер за формою вона радше нагадувала грушу. Коли до відсіку увійшов Вестон, йому вистачило одного погляду в ілюмінатор; він аж посірів на виду і не тямлячи себе став тиснути кнопку дзвінка до Дивайнової каюти, а тоді відштовхнув Ренсома й кинувся до панелі управління. Хотів начебто щось робити, та коли до відсіку увірвався Дивайн, тільки підняв на нього очі і в розпачі розвів руками, а тоді затулив обличчя долонями і ткнувся головою в панель із приладами.

Ренсом із Дивайном переглянулися, а по тому підняли Вестона — він плакав, як дитина, — і його місце зайняв Дивайн. Ренсом знову зиркнув в ілюмінатор і тільки тепер збагнув, у чому річ. Таємнича випуклість на диску Землі помалу сама перетворювалася на майже такий самий завбільшки диск, який закрив собою уже понад половину планети. То був Місяць, і він пропливав між ними та Землею, на двісті сорок тисяч миль ближче. Ренсом не знав, що це могло означати; натомість Дивайн, вочевидь, таки знав, і кожен, побачивши його в цю вирішальну мить, погодився б, що він ще зроду-віку не мав такого рішучого вигляду. Як і у Вестона, в лиці у нього не зосталося ні кровинки, проте в очах з’явився якийсь надприродний блиск, і він, тихенько насвистуючи щось крізь зуби, припав до панелі управління, напружений, наче звір, щомиті готовий стрибнути.

Тільки через кілька годин Ренсом збагнув, що відбувається. Диск Місяця здавався вже більшим за диск Землі, але поступово, дуже поступово обидва диски стали зменшуватися. Космічний корабель більше не наближався ні до Землі, ні до Місяця; тепер він знаходився дальше від них, аніж півгодини тому, — власне в цьому й полягав сенс Дивайнової гарячкової діяльності за панеллю. Либонь, лихо було не тільки в тому, що Місяць перетнув їм шлях і відрізав від Землі; очевидно, з якихось міркувань — мабуть, тут ішлося про гравітацію, — підходити до Місяця надто близько було небезпечно, і Дивайнові довелося спрямувати корабель у космос. Вже побачивши попереду гавань, вони мусили знову повернути у відкрите море. Ренсом глянув на хронометр: настав ранок вісімдесят