Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

І це при тому, що високим зростом вони не відрізнялись.

Що ж, можливо, Данило не просто так вирішив, що йому краще звернутись до такого непрофесіонала, як я, чим шукати справжню актрису. Я не факт, що та не втекла б, лишень зіткнувшись з його не надто приємною сестрою та з… Цікаво, який статус у Вітасі? Подругою дитинства її називати, чи що?

За столом запанувала тиша. Мене тримали на місці, хоча я дуже хотіла встати, Віталіна, навпаки, йти не збиралась, хоча їй вже як тільки не підмигнули…

Сергій Петрович, що досі був мовчазним, зважився і порушив мертву тишу:

- Віталіно, а де зараз Олекса?

- Пішов в кімнату, пограти, - знизала плечима Вітася.

- В дитячу? – поцікавився чоловік.

- Ні, в мою спальну.

- Я не помітив, щоб ви привезли з собою багато іграшок, - відзначив літній чоловік, і я відчула в його голосі знайому впевнену твердість.

Що ж, можливо, в Данила від батька куди більше, ніж могло здатись спочатку. Так, Сергій Петрович був геть не говірливим, та й до екстраверта йому, як мені до справжньої нареченої Котовського, далеко, але характер в нього був. І підкорятись чужому слову цей чоловік, як я раптом зрозуміла, не буде, навіть якщо на нього чинитимуть тиск – лише якщо вважатиме, що і сперечатись нема чого, там і поступитись не гріх.

- Ні, але Олекса – спокійний хлопчик, знайде чим себе зайняти, - відмахнулась Віталіна.

- Так? – вигнув брови Сергій Петрович, даючи дружині знак, щоб не влізала в розмові. – І все-таки, мені здається, що дитині не надто комфортно. Він в чужому будинку, а ти навіть не познайомила його з Андрієм. Сходи, перевір, як він.

- Олекса звик…

- За дитиною треба слідкувати. Я завжди говорив про це своїм дітям і сподіваюсь, що хоч хтось з них це засвоїть! – він посміхнувся Данилові, а потім виразно подивився на Богдану. – Віталіно, піди, подивись, як твій син, і відведи його до Андрія в дитячу. Познайом хлопчиків. Вони одного віку, думаю, подружаться. Дитина не повинна страждати!

Нарешті натяк був зрозумілий правильно. Вітася піднялась, подивилась на мене так, наче уявляла на моєму місці невелику пригоршню попелу, хмикнула, презирливо кривлячи губи, але все-таки покинула кімнату. Я продовжувала сидіти, відчуваючи, як Данило майже до болю стискає мій зап'ясток.

- Дано, - Сергій Петрович повернувся до доньки, - мені не подобається твоя поведінка?

- Та що ти кажеш? – вигнула брови жінка. – І ти вважаєш, що це та тема, яку необхідно обговорювати при сторонніх?

- Тут нема сторонніх, - влізла Олена Володимирівна. – І якщо ти про Олечку, то вона скоро стане членом нашої родини! А значить, повинна розуміти, що тут, на жаль, багатьом далеко до ідеалу!

Та я якось не особливо і розраховувала…

- І мені не хотілося б, щоб ти своєю поведінкою зіпсувала життя не лише собі, а і своєму братові і власним дітям! – припечатала жінка, вскакуючи на ноги. – Ти повинна більше уваги приділяти Анечці та Яночці і менше відгаркуватись!

- Мамо!

- Що мамо?! – обурилась Олена Володимирівна.

- Я – не маленька дитина, - прошипіла Богдана, повільно піднімаючись на ноги. – Я – доросла жінка! Я лікар, врешті решт! Тому я сама буду визначати, що моїм дітям робити, а що ні! Ти і так їх більш ніж достатньо розбалувала!

- Не смій кричати на матір! – спробував зупинити її Сергій Петрович, але Богдана вже вскочила і тепер нависала над матір'ю, наче той злобний яструб.

- І я вважаю, що якби ти менше сунула ніс в мої з Василем справи, то я була б куди більш щасливою. Тому що ти не…

- До речі, - перервав її раптом Данило, так ліниво і спокійно, наче щось точно задумав. – Дано, а ти не хочеш розказати нам, де Василь?