Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

24.2

Все що далі відбувалося було наче не зі мною. Ще ніколи в житті я не був настільки зосереджений та зорієнтований на одній меті - захист своєї пари. 

І тут не важливо що станеться зі мною, які наслідки за цим моїм рішенням підуть - я не відступлюся, ні на крок, сам поляжу, загину, але вона буде у безпеці.

Адреналін у крові просто зашкалював.

З розбігу кинувся навперейми ведмедю, який вже націлився кинутися на Лізу. Таким чином перегородив дорогу до наміченої жертви і відвів його всторону.

Звісно він більший за мене, але і я не з дрібних перевертнів. Також моя перевага це наявність магії. Питання в тому чи встигну я її застосувати.

Доки я відводив у сторону ведмедя Ліза, явно прийшла до тями, шваркнула нашого нового "друга" кількома вогняними пульсарами. Мало мене не припечатала одним, напевно з переляку, коли ведмідь намагався атакувати мене. Але нічого, цим ще більше дезорієнтувала хижака, і дала мені фору для перегрупування і нового кидка.

Так спільними зусиллями не зовсім легко ми відігнали ведмедя. Він відступив, але питання було в тому що міг оговтатися і знову напасти. І щоб мінімізувати ризики пов'язані з повторним нападом кинулися геть з місця нашої сутички.

Ліза також перекинулася барсом та не відставала ні на крок від мене. Тепер вже я і сам не відпущу її від себе. Добігалася. Досить.

На рахунок сутички - вона мені добряче допомогла. Без її допомоги мені було б важче справитися з ним, надто жвавий він виявився. У причинах нападу навіть розбиратися не хочу.

Молодець, дівчинка, добре засвоїла мої уроки, недаремно стільки часу витрачено на бойові заклинання. 

Та і зібралася до купи доволі швидко, адже могла довго перебувати у ступорі від переляку. Це також пішло у скарбничку досягнень. Не даремно я на бойових мистецтвах створював для неї нестандартні ситуації, та вимагав таких же нестандартних рішень.

Усі навчання та методи пішли на користь. Тепер вже у цій ситуації, з реальною загрозою, ми перевірили дієвість наших днів тренувань до знемоги, коли після годин проведених на терасі, ми просто повзли в душ, а потім падали, від втоми, у ліжко.

Признаюся, сон на медитаціях був частково і на моїй совісті. Так що не дарма я її сильно не лаяв за соління на подушках.

До будинку добігли швидко. По дорозі зробили кілька кіл, на варіант погоні за нами. Потім ще поставили додаткові захисні та відвідні закляття.

Ніколи ще обережність не була зайвою. А після сьогоднішнього дня і поготів.

Про будь-які сюрпризи вже не було і мови. Тут аби втихомирити розбурхані емоції. Та все-таки я не втримався від шпильки в сторону дівчини.

- Чим ти тільки думала? Чому втекла від мене? Як ти його не помітила? - ніяк не міг вгамувати себе вкотре згадавши пережиті події, а саме той момент коли побачив як величезний ведмідь намагався її атакувати.

- Вибач, я сама не знаю як так вийшло, - мало не плачучи виправдовувалася.

- Чому відразу не перекинулася барсом і не втекла, - ходив туди сюди по кімнаті, щоб хоча б чимось зайнятися.

- Я... я розгубилася... - знайшлася плачем, і тоді до мене дійшло - перегнув палку з виховним процесом.

- Вибач, кицюню, вибач, кохана, - обіймав, гладив, цілував її очі, щоки, губи, аби тільки заспокоїти, - вибач, дурня, я так злякався за тебе...

Ми ще не відомо скільки часу просиділи обійнявшись. Я тримав її на своїх руках. Ніяк не міг відпустити. Я ледве не втратив її сьогодні. Ще надто відчутним був страх через пережиті сьогодні події.

- Тобі зробити чаю? - все ж таки вирішив якось відволікти від гнітючих думок, хоча б навіть чаєм із солодощами.

- Угу... - тільки і спромоглася відповісти.

Встав. Уже майже дійшов до кухні. Коли почув зойк розпачу.

- Яр! Що зі мною?

Краще б я залишався на місці, та не випускав її з обіймів. Лізу поглинав серпанок, такий як тоді коли вона перенесла нас у лісі до свого табору, але цього разу дівчина явно не закликала свою портальну магію. Та що за чортівня твориться сьогодні?

Тепер уже у мене був ступор. Що робити? Як це зупинити?

Кинувся до неї. Думав схоплю її в обійми. Перенесуся з нею, неважливо куди, аби разом з нею. Там вже розберемося на місці що робити і як виправляти.

Та де там. Мої руки проходили повз неї скільки б я не намагався її схопити. Наче і не має її зовсім. Наче вона просто якесь солодке марення.

- Яр! Я не можу нічого вдіяти! - і скільки розпачу у цьому крику та її очах криється.

Ще мить... І все. Розтанула. Як та димка. Моя мрія що здійснилася. 

Була поруч. Тільки що обіймала мене. Цілувала з усією пристрастю та ніжністю. Мить. І немає її.

Вона зникла. Просто розчинилася в повітрі, огорнута туманом. Як марево, яке я сам собі придумав, ніби і не було її. 

Якби не браслет на руці, я мабуть так і подумав, що моя уява збунтувала проти мене, та представила її як дійсність, як здійснення моїх прихованих бажаннь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍