Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Свєта, я буду не я, якщо цей мужик у кінці весілля не опиниться зі мною в одному ліжку,- з розгону заявила, блиснувши своїми зеленими відьомськими очима.
— Ілоночка, це просто нереально, не витрачай своїх сил даремно. Придивись собі щось простіше,- радила моя мама, хоча не особливо вірила, що тітка Ілона прислухається. От рідні сестри, а такі різні…
— Ти хочеш сказати, що я не здатна захопити чоловіка собою? Я ще ого-го! – дивлячись на груди шостого розміру плюс і пишний-препишний зад – правда, ого-го!
— Ніхто не сумнівається в твоїй неперевершеності, але він закоханий в іншу. І там така любов, що ти будеш точно зайвою. Я не хочу, щоб ти розчаровувалася вкотре, - натякала на сто п’ятдесят романів моєї велелюбної тітки.
— Та мені він в принципі не потрібен, мені б дитину від такого, а? Генофонд одуренний! Як думаєш? Він ось нап’ється, тоді легше буде охмурять. Головне, щоб не перепив і був дієздатний, але гальма пристойності відключилися. Роздерусь, але у ліжко затягну!
Видно, така карма у Романа Павловича на цей день була – опинитися у ліжку не самому. Правда, тітці Ілоні обломилося, у ліжку Романа Павловича опинилася інша… Ой, не буду завчасно спойлерить, псувати всю інтригу.
Затишний ресторанчик за містом «Панський маєток» цілком виправдовував свою назву: зовні – велика хата під зруб із реально солом’яною стріхою. Подвір’я декороване тинами з глечиками, водяним млинком, лелекою біля колодязя й дебелим кущем калинки. Офіціянти у вишиванках, бармен у шароварах. На вході над дверима підкова на щастя, під ногами - смугаста ковдра ручної роботи. Я питала, баба Галя в’язала з ганчір’я, а воно таке гарне вийшло. Уміють наші люди з чого попало цяцю зробити й світ здивувати. Українці, що тут скажеш!
Всередині ресторану скрізь ляльки-мотанки. Нінка ще й майстер-клас по виготовленню тих мотанок замовила. Я спочатку, грішна, думала, що дурня, але коли гості трохи випили й перший голод із спрагою вгамували – той майстер-клас перетворився на прикольну розвагу. Намотали таких ляльок, хоч на виставку! Один лише Генадій Петрович перебрав так гарно оковитої, що розліпив очі, глип – йому ляльку під носа, а він:
— Це що, лялька вуду?
— Ага, твоя. Голок вже натикали,- жартун Славік з Одеси вирішив прикольнутися. Результат – відкачували Геннадія Петровича, пояснювали, що все не так печально, як він собі там надумав. От що значить, не знати традицій. Глина, хрест і ящичок збивати можна, якщо цвяшки не ржаві…
Мене вразили ненав’язливі прикраси того ресторанчика: торбинка достатку з кукурудзою, горохом, квасолею, насіннячком. Прикрашаловка така собі нічогенька. У куточку - скринька, кована, дубова. А ще вздовж стіни дерев’яні лавки. Скрізь вишиті орнаментом рушники, скатертини й занавіски. Така сільська господа велика. Як у музеї. Точно, як у Пирогівському Музеї під відкритим небом. Декорації під весілля в українському стилі бомбезні! Антуражик –то важно!
Маман так боялася, що ми її впихнемо у сукню-торт, тому як дізналася, що її чекає довга вишиванка – просіяла, як весняне сонце. Хоча, вишиванка бісером - то важенька річ, немов кольчуга. Зате гарна – блискуча, очей не відведеш! Ми з Нінкою теж, як польові мавки: у косах стрічки, на голові віночки, на шиї намиста разочки. То Нінка з дрес-кодом намудрила – усім гостям наказано вдягти вишиванки, а дівчатам ще й вінки начепила.
— Нінок, це щоб не тільки ми, як драстє були? – спитала, щоб цікавість вгамувати.
— Ні, це така традиція, - годящий розпорядитель весіль з Нінки може вийти. А що, повправляється трошки спочатку на своєму, потім на моєму весіллях – і все, можна бізнесом промишлять!
Перші косяки ми вже виявили: не можна, щоб на нареченій була важка сукня. Букет нареченої- соняшники декоративні- теж вийшов важкуватий. Скажете, то й що? Результат – жертви! Жених Сергій Андрійович як підняв свою дружину- то й впав. Живий, цілий, але трохи з нереалізованими потребами лишився через той клятий бісер. А букет – то взагалі! Я намотала п’ять соняшників. Нінка сказала, що мало. Намотала більше, щоб не мало, на свою голову, причому в прямому значенні, це в даній ситуації не фразеологізм…
— Ото комусь таке щастя перепаде,- шуткувала я, оглядаючи доволі кругленький букетик. Мені по голові якраз і втрапив – гуля вискочила. Я ж знаю, що Нінка теж хотіла того букетика, то роздерла його навпіл - і половину Нінці віддала. Вредна я – так, але жлобством не страждаю. А то стоїть Нінок, ледве не плаче. Я б теж плакала. Її Ромео сам з тіткою Ілоною в танці відривається, а до Нінки нікого не підпускає. Що за дєла? Дискримінація! Гендерне нерівноправ’я, о!
— Чо ти стоїш і киснеш? Іди його борщем заляпай, затягни у вбиральню, типу вимити вишиванку, а там пофантазуй. Все одно йому сподобається, - як волонтер-самоучка роздаю дармові поради. Дивлюсь, тітка Ілона спритнішою виявилася, вже заляпала Ромео чимось червоним, чи не кетчупом раптом? Видовище хорорне. Роман Павлович злий, як чорт, у вишиванці з червоними патьоками, немов вампір український національний після ситної трапези, готовий розідрати тітку Ілону на смужки, сам вискочив у вбиральню. Тітка туди рипнулася – так гаркнув, що у офіціянтки, яка несла тацю з брудними тарілками, з рук усе випало і її ще хвилин п’ять трусило, як у лихоманці.
— Обляпай? Он диви, що б було, якби я тебе послухала, - посміхнулася Нінка. – Наочний приклад, як не треба.
— То йди втішай! – впевнена, такий сценарій, у виконанні Нінки, подіяв би. Але вона не пішла.
— Не можна. Коли він злий, краще не чіпати. Сам розбереться, от побачиш,- так, вона його чудово знала, ще б пак, вісімнадцять років – це термін.
— Блін, іди хоч відвези, а то випивши за кермо всядеться, кудись на вулицю поперся,- як же ж мене хвилювала доля Романа Павловича, аж дивно.
— За це менше всього переживаю. Він ніколи не сяде за кермо випивши,- печально відповіла Ніна.- Мама загинула через п’яного водія…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.