Читати книгу - "Зламані янголи"

Суджіяді, Вонґсават і я одночасно напружилися. Депре всміхнувся.

— Крукшенк обстрілює пацюків, — пояснив він. — Вони чималі.

Суджіяді підняв свою зброю й оглянув палубу, майже не розслабившись відтоді, як ми опинилися на борту.

— Подумай, Депре. Скільки їх було?

— Пацюків? — усмішка Депре стала ще ширшою. — Важко сказати.

Я сам насилу втримався від усмішки.

— Команди, — уточнив Суджіяді, нетерпляче змахнувши рукою. — Скільки членів команди, сержанте'?

Депре знизав плечима; задавити його авторитетом не вийшло.

— Я не шеф-кухар, капітане. Це важко сказати.

— Я колись була шеф-кухарем, — несподівано заявила Амелі Вонґсават. — Може, я спущуся й подивлюся.

— Сиди тут, — Суджіяді підійшов до борту траулера, прибравши ногою з дороги труп мартина. — Віднині й надалі я волів би бачити від цієї команди трохи менше гумору і трохи більше старанності. Можете розпочати, витягнувши на борт оцю сіть. Депре, спускайся й допоможи Крукшенк позбутися пацюків.

Депре зітхнув і відклав свій «Сонцеструм». Дістав з-за пояса дуже старий на вигляд пістолет, зарядив його й прицілився у небо.

— Робота якраз для мене, — загадково сказав він і прослизнув назад у люк, високо піднявши пістолет над головою.

Індукційна гарнітура затріщала. Суджіяді повернув голову і прислухався. Я знову встановив свою відключену гарнітуру.

— …убезпечено.

Голос належав Сунь Ліпін. Суджіяді доручив їй керувати другою половиною команди й послав оглянути берег разом із Гендом, Вардані та Шнайдером, яких він явно вважав у найкращому разі дошкульними цивільними, а в найгіршому — тягарем.

— Як убезпечено? — гаркнув він.

— Дугою над пляжем ми встановили периметрові вартові системи. Інтервал — п’ятсот метрів на базовій лінії, діапазон — сто вісімдесят градусів. Вони не мають пропустити нікого зсередини чи з берега в жодному напрямку, — Сунь на мить винувато замовкла. — Це лише на лінії безпосередньої видимості, але покриває кілька кілометрів. Це найкраще, на що ми здатні.

— А як щодо, гм, цілі місії? — втрутився я. — Вона ціла?

Суджіяді пирхнув.

— Вона хоч на місці?

Я зиркнув на нього. Суджіяді вважав, що ми полюємо на привида. Удосконалене гештальт-сканування посланця зчитувало це з його поведінки, наче повідомлення з екрана. Він вважав браму Вардані археологістською фантазією, роздутою з якоїсь незрозумілої початкової теорії, щоби зробити «Мандрейк» гарну ділову пропозицію. Він вважав, що Гендові продали тріснутий корпус, а корпоративна жадібність купилася на цю концепцію, прагнучи першою опинитися на місці будь-якої потенційної розробки. Він вважав, що, коли команда прибуде на місце, декому стане дуже неприємно. Під час інструктажу в конструкті він такого не казав, але геть не приховував своєї невіри.

Я, в принципі, не міг поставити це йому на карб. Судячи з поведінки, так само думало приблизно півкоманди. Якби Генд не пропонував таких божевільних контрактів, які обіцяли повернення з того світу та звільнення від бойових дій, вони б, мабуть, розсміялися йому в обличчя.

Трохи більше місяця тому я сам мало не повівся так зі Шнайдером.

— Так, вона тут, — у голосі Сунь була якась дивна нотка. Мені здавалося, що вона ніколи не сумнівалася, та тепер її тон був мало не захопленим. — Це… Не схоже ні на що з того, що я бачила.

— Сунь! Вона відчинена?

— Ні, лейтенанте Ковач, наскільки нам відомо, ні. Гадаю, вам, якщо ви бажаєте подробиць, краще поговорити з пані Вардані.

Я прокашлявся.

— Вардані! Ти там?

— Я зайнята, — її голос був напружений. — Що ви знайшли на судні?

— Поки що нічого.

— Ну, добре. В нас те саме. Кінець зв’язку.

Я знову позирнув на Суджіяді. Він дивився кудись не надто далеко, нічого не виказуючи своїм новим маорійським обличчям. Я гмикнув, стягнув із себе гарнітуру й пішов подивитися, як працює палубна лебідка. Почув, як він у мене за спиною вимагає в Гансена звіт про виконану роботу.

Лебідка виявилася подібною до шатлового навантажувача, і я з допомогою Вонґсават увімкнув механізм, перш ніж Суджіяді закінчив користуватися внутрішнім зв’язком. Він нагодився саме вчасно, щоб побачити, як стріла лебідки плавно розкривається й опускає рукохват для першої операції.

А от зі втягуванням сітей вийшла інша історія. Ми розбиралися, як це робиться, щонайменше хвилин із двадцять; за цей час полювання на пацюків завершилось і до нас долучилися Крукшенк із Депре. Але й тоді не стало легше переносити через борт на палубу холодні, важкі від води сіті. Рибалок серед нас не виявилося, і було очевидно, що тут потрібні неабиякі спеціальні навички, яких ми не маємо. Ми дуже часто послизалися й падали.

Як виявилося, воно того вартувало.

В останніх складках, які опинилися на борту, заплуталися рештки двох трупів, голих, якщо не зважати на досі блискучі ланцюги на колінах і грудях, які тягнули їх донизу, їх об’їли риби, лишивши самі кістки та шкіру, схожу на пошарпану цератову обгортку. Їхні безокі черепи гойдалися у підвішеній сіті, наче голови п’яниць, які сміються з доброго жарту. Шиї кволі, усмішки широкі.

Якийсь час ми мовчки на них дивилися.

— Гарний здогад, — сказав я Суджіяді.

— Подивитися було логічно, — він підійшов ближче й задумливо поглянув на оголені кістки. — Їх роздягнули та вплели в сіть. Вплели руки, ноги та кінці двох ланцюгів. Той, хто це зробив, не хотів, щоб вони спливли. Особливої логіки в цьому не видно. Нащо ховати тіла, якщо корабель тут дрейфує сам по собі — хто завгодно може прибути з Заубервілля й забрати його на металобрухт?

— Так, але цього ніхто не зробив, — зауважила Вонґсават.

Депре повернувся і, прикривши рукою очі, глянув на обрій, де ще тлів Заубервілль.

— Війна?

Я згадав дати, недавні події, дещо підрахував.

— Торік вона ще не дійшла так далеко на захід, але на півдні лютувала, — я кивнув на бовдури диму. — Вони, вочевидь, були налякані. Навряд чи хтось прийшов би сюди по предмет, здатний привабити орбітальний вогонь. Чи, може, замінований, щоб обманути дистанційне бомбардування. Пам’ятаєте Буткінарі-Таун?

— Дуже яскраво, — відповіла Амелі Вонґсават, притиснувши пальці до лівої вилиці.

— Це було десь із рік тому. Постійно світилося в новинах. Отой балкер у гавані. Після того на планеті не стала би працювати жодна цивільна рятувальна команда.

— То нащо взагалі ховати цих хлопців? — запитала Крукшенк.

Я знизав плечима.

— Так їх не видно. Нічого такого, що може привабити повітряне стеження. Можливо, в той час тіла стали би приводом для локального розслідування. До початку справжнього безладу в Кемпополісі.

— Індиго-Сіті, — з притиском вимовив Суджіяді.

— Еге ж, не називай це місто так при Цзяні, — Крукшенк усміхнулася на весь рот. — Він уже мало мене не придушив, бо я назвала події в Данані терористичним ударом. А це ж був, бляха-муха,