Читати книгу - "Жартівники"

і не телефонуєш, і не приїздиш! — дівчина сплигнула з естради й рушила до них.

— Надю, не йди, утікай! — далі грає Нестор.

— Закрой стручок! — гаркнув таранкуватий, розпустивши руки, наче справді збирався зловити кицьку й навприсядки пішов назустріч дівчині. — Киць, киць…

Очі в нього захлано горіли, мармиза плавилась в улесливості, а Надійка ступала пружним граціозним кроком з легкою усмішечкою на ледь зблідлому лиці. Нестор добре знав ціну отій посмішечці, коли всі сили, вся енергія концентрується для нанесення одного єдиного удару, й навіть дещо співчував таранкуватому.

Наблизившись на потрібну відстань, Надійка, мов дзиґа, крутнулась на лівій нозі, й правою врізала нападника по таранкуватій пиці! Бризнули шмарки, туша беркицнулась назадгусь, і по залу рознісся сморід.

Ті, що тримали Нестора, з подиву, аж роти роззявили й цієї ж миті скорчились на підлозі від його ударів.

Останнє, що запам’ятав Ромчик, це, як удруге, мов блискавка, спалахнула перед очима Надійчина нога, вдарив грім, якась невидима сила відірвала від землі й він полетів у безвість.

«Один — нуль! Третій раунд!» — сяйнуло й згасло в свідомості…

Ті, що товпились за вхідними дверима, рвонули на допомогу в середину зали, та знову, майже одночасно, залпами, мов постріли, ляснули удари, двоє розпростерлись ниць, а ще двоє відлетіло аж під стіни й скорчились від болю. Це близнючки продемонстрували свою майстерність.

У наступні миті усі четверо кількома ударами поклали на землю решту нападників, що були у середині… Усе йшло, як і було задумано, лише одного не врахував Нестор — ті, що знаходились у танцзалі, враз вийшли із заціпеніння, зірвалися зі своїх місць і почали гамселити соловейків чим попало. Дівчата позривали з ніг туфлі й лупцювали ними, як праниками. Били осатаніло, до нестями, аж поки соловейки перестали подавати ознаки життя…

Ті, що чатували під вікнами, рвонулись на поміч і напоролись на Грицькову групу. Зрозумівши, що непереливки, кинулись до автомашин. Заляскали дверцята, заревли мотори й перша легківка шмигнула у вуличку, але там, перегородивши її впоперек, стояв камазівський самоскид. Заверещали гальма, легківки розвернулись й шарахнулись у другу сторону, та просвіт — виїзд у поле — між корпусами КСК надійно заблокував «Кіровець»…

Лускали лобові скла, тріщали щелепи, знетямлених соловейків витягували з машин. Найбільше перепадало тим, хто устиг схопити в руки приготовлені заздалегідь металевий прут, чи кусок ланцюга…

Через десяток хвилин сакурівці, під командою Грицька, заспокоїли всіх.

Коли приїхав «Беркут», у танцзалі, в переливах світляних барв, кружляли пари. Крізь навстіж відчинені вікна линула у вечірнє небо бадьора мелодія у виконанні Стефанії Шолудяк і Павла Доскоча…

З роз'юшеними носами, вибитими зубами, потовченими, а, можливо, й поламаними ребрами, міцно зв'язані за руки та ноги, соловейки шеренгою лежали під вікнами танцзалу на прохолодній травичці, й насолоджувались майстерністю співу гурту «Тихий дощ».

Не було серед них лише одного Ромчика-Жори…

37

Робочий день закінчився. Іллярій скинув халат, причесався перед дзеркалом і намірявся іти, коли в двері постукали.

— Заходьте!

Поріг переступив молодий чоловік з виразними очима, що як зорі, світилися крупинками карих іскорок. За ним — синьоока пишногруда молодиця з вогкими, повними чуття вустами на вродливому обличчі, вела за руку хлопчика у великій шапці кучерявого волосся.

— Чим можу служити?

— Нічим! — чоловік підступив до столу, поклав пляшку шампанського й коробку цукерок. — Ми от були в місті, вирішили вступити і подякувати вам.

— Мені, за що?

І враз Іллярій пригадав, як ранньої весни, ці двоє, вихудлі, змучені горем істоти, дивились на нього з розпачем, як на останній порятунок, а він, відчуваючи свою безпорадність, через брак необхідного обладнання, нічим не міг запобігти їхньому горю.

— Вибачте, ви так змінились, що й не впізнав зразу.

— Завдяки вам, професоре, та милосердним людям, ми воскресли. Ось наш синочок!

Хлопчина вийшов наперед, не відпускаючи маминої руки, примружив одне око, й запанібратськи підморгнув професорові. Усі дружньо засміялись.

— Можу сказати, що там, похвалитись, що вже сьогодні подібному лихові я зміг би зарадити й в нашій клініці. До речі, ви може маєте з собою синову справу?

— Звичайно, — чоловік подав професорові товстий пакет. Іллярій швидко погортав, у кількох місцях затримався, помугикав щось собі під ніс, а тоді повернув.

— Прекрасно! Тепер до сто літ житиме. Чи не так, козаче?

— До двісті! — поправив хлопчина й додав. — Я не козак, а Стефанко.

— А цукерки, Стефанку, любиш?

— Люблю.

— Тоді візьми, — Іллярій подав малому подаровану коробку цукерок. — А ви заберіть шампанське…

— Та що ви, професоре! Що шампанське в порівнянні з оцим дивом! — жінка взяла сина на руки. — Скажи професорові дякую.

— Данке шон!

— Рости великий! — усміхається професор і не дивується з хлопчини, що майже півроку перебував на лікуванні у німецькій клініці.

— Вибачте нам, професоре, ми від щирого серця, — глухо озвався чоловік, відмовляючись узяти назад шампанське, — на щось більше…

— А Господі! — похопившись, вигукнув професор. — Та хіба я про це!

Він відчинив дверцята шафи, вийняв фужери, розкоркував пляшку й наповнив їх.

— За здоров'я вашого сина, за ваше сімейне щастя і за майбутнє благополуччя для нас усіх! — тихий подзвін розлився у кабінеті.

— Ну, ми підемо, — по хвилі сказала молодиця. — А то, аби часом, наш автобус не втік.

— Ходімо, я вас підвезу на автостанцію.

— Та що ви, професоре!

— Ходімо, ходімо, мені ж додому їхати повз автостанцію…

* * *

Щось сьогодні Аду турбувало — Іллярій це зрозумів, лише переступив поріг будинку: на ще не зів'ялому виді дружини вляглася тінь смути.

— Вечеряти будеш? — зустріла у дверях.

— Щось не хочеться зараз. Може трохи пізніше. Роман уже повечеряв? — пильно поглянув на Аду.

— Його нема, поїхав кудись. Ну з'їж хоч що-небудь, дивися, як ти з отою клінікою змарнів.

— Скоро поправлюсь, уже все позаду… А зрештою, зроби мені кави.

— До кабінету чи вип'єш на кухні?

— Ходімо на кухню.

— Іллярію, я хочу з тобою поговорити, — почала несміливо Ада, запаливши конфорку на газовій плитці. — Про Романа. Дивний він якийсь став…

— Та невже? — кинув гострої іронії з-під кущуватих брів. — І коли ти це завважила?

— Я серйозно.

— І я серйозно! Цілий рік те й роблю, що намагаюсь серйозно на вас вплинути, і ніяк це мені не вдається. Весь час тільки чую від тебе: «Дитина… дитина…» А ти хоч знаєш, де зараз твоя дитина?

— Казала ж тобі, що поїхав.

— Куди, з ким, ти цим поцікавилась?

— Не маленький же! Треба ж розвіятись, дитині, після такого скандалу.

— Еге ж розвіятись! Дуже вже це його пече: йому хотілось в Канари,