Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

Розділ 29. Вимушене повернення

     Після повернення до Центру виявилося, що Директор був уже в курсі. І до себе її поки що не викликав. Це було і добре, і погано водночас. Отже, поки що не вирішив, що з нею робити. Гуріна сподівалася, що, враховуючи її колишні заслуги, її не приберуть безслідно з лиця землі.

     Прийнявши душ і переодягнувшись у джинси та пересічну футболку, вона вирішила напитися з горя. Жінка пішла до бару. Там вона розсіяно віталася з колегами, дивилася футбольний матч, і пила, пила, пила...

     - Чого це наша Залізна Леді так наливається? - запитав у бармена В'ячеслав.

     - Та чув, що непруха в неї. Впустила втікачів. Тільки – ш-ш-ш!

     В'ячеслав кивнув головою. Але таємниця вже не була таємницею. Якби втікачів знайшли, то вони давно були б тут. Значить, їх або... зачистили, або прогавили. Молодий чоловік щиро хвилювався за втікачів, з якими встиг потоваришувати. Він старанно доглядав волохатого Барона разом з Тімом і Даною. Але думав, що свинка вже забула Андрія. А ось він - не забув. Все чекав. Однак, знак оклику так і не з'явився на його моніторі.

        Знати б, що з ними!

     …Свідомість наполягала. Вимагала, щоб вони повернулися до свого звичайного світу і повідомили родичам, що з ними все добре. А потім можна буде повернутися сюди і ні про що не переживати. Але, з незавершеними справами сюди не можна було приходити.

     Свідомість намагалася підбадьорити їх, і поступово розділилася. Першим у її потік увірвалося відчуття гарячого повітря. Розпечений потік обпалював ніс та рот. Тіло Лізи чомусь стало припікати його з правого боку. Андрій, що не повністю прокинувся, відчув, як Ліза віддавила йому передню поверхню тіла, а задню чомусь стало пекти. Він намагався розплющити очі, але повіки, ніби, хтось склеїв. Але, він звідкись знав, що правою рукою обіймає Лізу. Він знав, що коли з ними щось трапиться, вони залишаться разом, і був спокійний.

 

     "Бах"! - пролунав звук вибуху. Ліза та Андрій відчули різкий поштовх, і одночасно розплющили очі. Перед ними майнула картина фантастичного підірваного Всесвіту.

      "Знову глюки?" - подумав хлопець і застогнав від болю, що виник у лівому боці.

     - Ай! – почув він.

     – Що?

   Він остаточно прийшов до тями і змусив себе розплющити очі. Ліза здивовано оглядалася довкола.

     - Та щось пече праворуч все!

     - Схоже, нас хтось намагався підсмажити! - невдало спробував жартувати Андрій.

     Але, оглянувши себе і Лізу, він помітив велике почервоніння шкіри.

     - Схоже, у нас із тобою є опік! Але, не хвилюйся, тільки першого ступеня. Пухирів немає.

     - Дивно. Чого б це? У кімнаті нічого не горіло.

     - А що ти пам'ятаєш?

     - Ми були у домі…. Ні! Ми були з Поливановою на пляжі.

     - Тоді як же ми опинилися тут?

     Ліза поволі опустилася на диван. Дивно, вона не пам'ятала у себе такого м'якого пледу.

     - Стривай. Вона вирішила залишитись там. А ми?

     - А ми повернулися, щоб передати батькам...

     - Так-так-так! Тільки чому ми зараз отямилися не на пляжі, а в будинку?

     - Хто знає? Може це Місце так транспортує живих?

     - Ага, прям таксі додому! Тобі не здається, що тут щось не так?

     - У сенсі?

     - Ну, щось таке невловиме. Не можу зрозуміти. Дрібниці якісь.

     Андрій озирнувся.

    - Все начебто на своїх місцях.

    - І все-таки, щось не те. Ось, ти пам'ятаєш цей плед?

    Андрій невпевнено знизав плечима.

    - Та я взагалі не звертаю уваги на таке.

    Дівчина пройшлася кімнатами, зазирнула у ванну. У воді сиротливо лежали їхні тенісні м'ячики.

    - Я згадала! - вигукнула Ліза і вискочила з ванної.

    - За нами прийшли із Центру. Ти казав, що бачив цілу команду.

    - Так, я тепер також згадав. Вони кралися до нас із парку, а ми теж звідти поверталися.

    - То що? Вони нічого в хаті не зачепили?

    - Як гадаєш, вони наставили нам «жучків»? - злякалася Ліза.

   - Не знаю. Дивно, що з їхньою підготовкою вони нас не знайшли. Але, на мою думку, це питання кількох годин. У кращому разі.

    - Гей, дивись!

    Ліза покликала його до зали, де на столі знайшла записку.

    - Це від Гуріної!

    Вона почала читати і здивовано округлила рота.

    - Що там? - Не міг стримати свого інтересу Андрій.

   - Ти маєш сам це прочитати, - повільно простягла йому аркуш паперу подруга і здивовано покрутила головою.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍