Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

вигляд, якщо запустити орбітальний фільтр у площині екліптики.

Він натиснув на кнопку, і по каші, ніби годинникова стрілка, пройшла та зникла зелена крива.

— Ти ж сказав, щось знайшов, — у голосі Кокешова пролунало роздратування.

— Е-е… так, пане. Одну хвилинку. Як бачите, тут нічого не видно. Але я ще раз усе прогнав через фільтр для похилих кругових орбіт. — Краєм туманного гала проліг зелений диск, що поволі завалювався набік. Біля центральної точки блимнуло щось фіолетове і знову щезло. — Осьде воно. Дуже мале. Нахил орбіти до екліптики майже дев’яносто градусів. Ось чому ми так довго не могли його засікти.

— Е-е… — Кокешов на мить прикипів поглядом до екрана, і по його тілу розлилося приємне тепло вдоволення. — Ну-ну-ну.

Лейтенант довго вдивлявся в фіолетову цятку, а потім підняв трубку селектора:

— Корамс? Дай мені капітана. Так, я в курсі, що він на «Владарі Ванеку». Але в мене новини, які буде цікаво дізнатися начальству…

Прокуратор Василій Мюллер завмер перед дверима каюти і глибоко зітхнув. Стукнув. Двічі. Йому ніхто не відповів, і він спробував повернути ручку. Та і не поворухнулася. Мюллер видихнув і дозволив випасти тонкій петельці на довгому негнучкому дроті із правого рукава, яку потім запустив у шпарину для картки-перепустки. Все пройшло, як під час навчання: спалох світла, і ручка вільно повернулася. Хлопець інстинктивно напружився — це був побічний наслідок тих самих тренувань (які переважно полягали в проведенні пошукових та виїмкових операцій, туманних і нічних вилазок у мокрому кам’яному місті, де незмінними лишалися тільки страх та інакодумство).

У каюті виявилося прибрано. Не вилизано, як у матросів під чуйним наглядом чорноротих офіцерів, але досить акуратно. Її мешканець був чоловіком звички і зараз саме відлучився пообідати на п’ятнадцять хвилин. На дверній рамі не виявилося очевидних слідів якоїсь тонкої проводки або волосся, тож він зайшов усередину та зачинив за собою двері.

Мартін Спрінґфілд мав небагато речей на борту «Владаря Ванека», і це говорило про те, що рішення приєднатися до походу він приймав в останню хвилину. Але, тим не менш, Василій йому заздрив, бо особисто його присутність на зорельоті взагалі не входила в попередні плани, і відтоді прокуратор часто й гірко згадував про сократівське застереження від Громадянина людині, яка обшукувала готовий до відльоту корабель («Забув що-небудь?»), яке він свого часу не зрозумів; хай там як, а він мав обов’язки і вдосталь решток професіоналізму, щоб виконати їх належним чином. Щоправда, простір для маневру швидко звузився, й увагу Василія зміг привабити лише потертий сірий корпус персонального асистента — єдиного предмета в крихітній шухляді стола з робочою станцією.

Він обережно покрутив прилад у руках, шукаючи стики та кришечки. Асистент нагадував книжку в твердій палітурці: мікрокапсули, вшиті в кожну сторінку, міняли їхній колір залежно від завантаженої в них інформації. От тільки жодна книга не слухається голосу хазяїна і не здатна відкалібрувати ядро корабельного рушія. Коли прокуратор торкнувся корінця, той, піддавшись тиску, відскочив, і під ним відкрився сховок з кількома нішами. Одна з них виявилася зайнята.

«Несанкціонований пакет розширень», — раптом зрозумів він. Навіть не думаючи, він натиснув на нього; приблуда клацнула, вискочила, і Мюллер поклав її у кишеню. Якщо той не винний, то часу покласти його назад ще повно. Присутність Спрінґфілда на борту — фактор постійного подразнення: хіба міг він бути ні при чому?! На Флоті ж повно висококваліфікованих інженерів, то навіщо їм інородець? Після подій останніх кількох тижнів Василій на менше ніж акт саботажу вже й не погоджувався. Адже всім агентам охранки добре відомо: простих збігів не буває, у Вітчизни для цього надто багато ворогів.

Він не став баритися в каюті інженера, хіба що затримався прикріпити крихітну намистинку під нижнім рівнем двоярусного ліжка. За день-два вона розлущиться і почне плести тонюсіньке павутиння рецепторів — рідкісний і дорогий інструмент, володіння яким вважалося привілеєм.

Двері клацнули, зачиняючись за ним; амнезійні, вони нічого не розкажуть хазяїну каюти про ці відвідини.

Уже в себе Василій замкнувся і сів зручніше на койку. Він послабив комір і поліз у нагрудну кишеню по маленький пристрій, що прокуратор захопив із собою. Розмірковуючи, хлопець покрутив його в пальцях. Це могло бути все що завгодно. Геть усе. Зі свого набору інструментів він обрав невеличкий, але потужний пристрій (заборонений усім громадянам Республіки за винятком володарів особливого імператорського ордеру, чим і рятував існування держави) та перевірив його робочий стан. Нічого очевидного виявити не вдалося: пристрій нічого не випромінював, не містив слідів вибухової речовини або біологічно активних сполук, мав стандартний інтерфейс.

— Розгадай-но мені загадку: невідомий контейнер розширення в багажі інженера. Що б це могло бути? — Василій озвучив питання вголос. Потім сам підключився до нього й запустив діагностику. І вже за хвилину прокуратор тихо лаявся собі під носа. Перед ним були цілковито рандомні дані. Це яскравий доказ правопорушення, от тільки якого?

Буря Рубенштейн сидів у герцогському палаці, реквізованому на потребу Совєту кіборгів та екстропів, попивав чай та наспівував прокламації з тяжким серцем.

За товстими дубовими дверима його терпляче охороняла варта гусо­гвардійців, темноока та озброєна лиховісними дзьобами-гарматами. На столі лежав непотрібний, наполовину розплавлений телефон, із якого розпочалася революція, гора паперів зліва росла, а справа — відповідно, ще не підписаних — зменшувалася. Буря, м’яко кажучи, недолюблював цю частину роботи, але розумів, що вона необхідна. Ось солдат, якого схопили за зґвалтування та пограбування сільської господи і якого треба покарати. Ось учитель, який не тільки поставив під сумнів історичний поступ демократичного трансгуманізму, затаврувавши його облудною технофільською тарабарщиною, а й змушував