Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

24
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 100
Перейти на сторінку:
голодна посмішка.

— П’ятдесят баксів, — сказав він.

— Що?

— Ти почула мене. Давай п’ятдесят баксів.

— Ти серйозно?

Він знизав плечима:

— Ти повинна дати чайові швейцару.

— Ніхто не попереджав мене про це.

— Яка сумна новина! — відповів Ґленн. — Гадаю, вона ніколи не дізнається, що ти навідувалася сюди.

Мене ніколи до цього не просили про хабар. Це було шокуюче й жалюгідно. Проте Ґленн взагалі не відчував ні сорому, ні вини. Його обличчя було самовдоволеним і сумним водночас, і я не була впевнена, як мені ставитися до нього — зі страхом чи із соромом.

Якийсь час ми витріщалися одне на одного. Нарешті я вийняла свій гаманець і відкрила його.

— Маю лише сорок, — сказала я.

Ґленн насупився в тихому розчаруванні, і я відчула тихий сплеск переможного задоволення. Він вихопив купюри з моєї руки, поклав їх у кишеню й набрав коротке повідомлення у своєму телефоні. Потім знову поглянув на мене і, не розуміючи мене, похитав своєю головою ще раз. Щойно він поклав телефон, як той одразу ж завібрував.

— Скоро хтось прийде, — сказав він.

Мене пограбували, і це бісило. Але я не могла не від­чувати жаль до нього. Він провів тридцять років свого життя в цій малесенькій крамниці. Я перебувала тут усього п’ятнадцять хвилин, а відчуття було таким, наче я тут цілу вічність.

— Можна дещо запитати? — промовила я. Він глянув на мене, спершу весь напружившись. — Як вони знаходять вас?

— Хто? — перепитав він.

— Люди, — сказала я, — котрі роблять ставки. Як вони знають, де знайти вас?

Він знову поклав телефон.

— Декотрих запрошують, — відповів він. — Зазвичай це багатії. Вони найгірші. Вони навіть не поглянуть на тебе. Ніби ти не людина. — Ґленн вишкірився на саму думку про них. Потім він заспокоївся і сконцентрувався. — Інші ж — обрані люди, вони просто знають.

— Знають що?

Він втомлено усміхнувся:

— Вони приходять сюди так ніби загубились. Ніби це випадковість, що вони зайшли сюди. А потім вони починають розмову. Ні про що. Про будь-що. Автівки. Їхніх колишніх. Їхніх батьків. Я веду з ними діалог, поки не настає годящий момент. Потім я кажу щось за домашніх улюбленців. Їхні очі загораються. — Очі Ґленна також загорілися, коли він намагався передати цей момент. — А в їхніх мізках наче щось вибухає. «Це воно» — думають вони. Я особливо їх не переконую. Це зайве. Ті, котрі знають, вони знають.

— І багато таких ставок ти вже прийняв?

— Може, дюжину, — відповів він. — За тридцять років, що я тут, може, і трохи більше. Я вирізняю цих людей, як тільки вони заходять у магазин. У них такий дивний погляд. — Він стиснув губи й витріщив очі, вперше пишаючись собою.

Через декілька хвилин телефон Ґленна знову завібрував. Він мовчки підняв екран і показав мені повідомлення, де було сказано, щоб я йшла на стоянку торговельного центру. Щойно повідомлення було прочитане, він підняв ролетні двері й ліниво помахав мені. Потім знову всівся на свій стілець і згорбився над грою, його очі повільно опускалися на екран.

Автівка стояла біля входу — старий чорний квадратний «б’юїк» із тонованими вікнами. Коли я вийшла з будівлі, водій вийшов з автівки й відчинив задні двері. У нього було незворушне обличчя, стрижка військового й дивна важкість у плечах. Побачивши мене, він відчинив двері ширше і змахом руки запросив усередину. Салон автомобіля був оббитий темною шкірою. Напрочуд раціональний і розсудливий голос у моїй голові кричав на все горло, що я не повинна наближатися до цієї автівки, а навпаки — бігти якомога швидше у протилежному напрямку.

Я не послухала його.

Натомість я прислухалася до іншого голосу, до того, який заспокійливо запевняв мене, що все буде добре, що єдине місце, де я маю наразі перебувати — всередині автівки, куди б вона мене не відвезла. Щойно я всілася в салоні, як по­мітила, що руки шофера вкриті тату. Двері зачинилися за мною, а потім замкнулися. Водій сів спереду й також зачинив двері. На його потилиці теж було тату. Скелети, вогнища, дияволи. Напрочуд веселі картинки.

— Відкрийте центральний підлокітник, — сказав він.

Підлокітник відкинувся ззаду, відкриваючи відділення. Всередині був чорний оксамитовий мішечок, порожній. Я вийняла його.

— Тут просто порожній мішечок, — сказала я. — Там мало бути щось?

— Ні, — відповів шофер. — Мені також потрібен ваш телефон.

Він подивився на мене в дзеркало заднього огляду. Його руки спочивали на кермі, і він не збирався робити жодних потуг, аби перемкнути передачу. Всередині мене все завмерло, і я зрозуміла.

— Я не збираюся вдягати мішок на голову, — сказала я.

— Є й інші способи, — сказав він, — але цей найпрос­тіший.

Водій тепер спостерігав за мною. Він прибрав руки з керма. Я не могла їх більше бачити. Я спробувала відчинити двері, але, звісно, намарно.

— Добре, — сказала я, — одягну.

Шофер схвально кивнув. Я простягнула йому свій телефон.

— Ви отримаєте його назад, — сказав він, вимикаючи теле­фон і кладучи в металевий кейс на пасажирському сидінні.

Потім я відкрила мішок і зазирнула у його темні глибини. Відтак глибоко вдихнула, пробурмотіла щось на кшталт молитви, а потім накинула його на голову.

***

У темряві було важко стежити за часом. Можливо, ми їхали десять хвилин. Можливо, тридцять. Нарешті ми зупинилися.

— Мішок не знімайте, — сказав водій, і це були перші його слова від початку їзди.

Я розуміла, що вибору в мене нема.

Двері автівки відчинилися, і я намацала вихід із неї. На моє плече легко лягла чиясь рука, ведучи сходинками вгору. Відчувалося, ніби я у приміщенні й іду по паркету. Я чула, як за мною зачинилися двері. Рука на моєму плечі зробила останній направний поштовх, а потім відпустила. Я зупинилася й завмерла на місці.

Минуло кілька хвилин. Потім я почула знайомий голос.

— Можеш зняти мішок, — промовила вона.

Я стояла в їдальні, як мені здалося, добре опорядженого будинку. Жінка, що сиділа на іншому кінці обіднього столу, поклавши руки на бильця крісла, нагададала мені папугу, що вмостилася на гілці. Поміж нами висіла невелика люстра — химерна скляна чаша в теплих тонах. Потім ясноока жінка, яка відправила мене в Лондон, визирнула із-за чаші і, піднявши руку на знак привітання, усміхнулася. Здавалося, ми в цій кімнаті наодинці.

Вона була вдягнена у звичайну білу блузу та світлі джинси, волосся охайно зачесане набік. Її усмішка була переконливо заспокійливою, але за окулярами у кривавій оправі за

1 ... 51 52 53 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"