Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Але ядерна бомба, яка хоч і непокоїла радянську верхівку й лише загострювала недовіру Сталіна до американських мотивів та планів, мало впливала на зміну військових розрахунків Радянського Союзу. Вони ґрунтувалися безпосередньо на політичних завданнях Сталіна, які, зі свого боку, сягали стратегічних радянських та російських цілей. Першою з них була територіальна: Сталін хотів повернути землі, які втратили більшовики згідно Брест-Литовського договору 1918 року та протягом війни з Польщею два роки по тому. Частково він досягнув цієї мети в таємних пунктах пактів, укладених із Гітлером 1939 та 1940 року. Рештою він завдячував рішенню Гітлера вторгнутися в Радянський Союз у червні 1941 року, натомість дозволивши Радянській армії[65] знову окупувати спірні території під час наступу на Берлін. Отож радянська окупація й анексія Бессарабії (від Румунії), Буковини (від Румунії), Підкарпатської Русі (від Чехословаччини), Західної України (від Польщі)[66], Східної Фінляндії, трьох незалежних балтійських республік та Кенігсберга / Калінінграда в Східній Пруссії могли бути представлені як переможні трофеї, а не як наслідки сумнівних угод із фашистським загарбником.

Радянський Союз прагнув територіального звеличення з двох причин. Це завершувало його ізоляцію. Сталін, який тепер очолював величезний євразійський блок у світовій політиці, надав цьому неабиякого значення, а свідченням його новонабутої влади було наполягання Радянського Союзу на системі вето в щойно створеній Раді Безпеки ООН. Однак територія означала не тільки престиж, а й насамперед безпеку. З погляду Радянського Союзу просування на захід, на широкі земельні простори, через які будь-яка армія, особливо німецька, мусила б пройти, якби хотіла атакувати Росію, було життєво необхідно з безпекових міркувань. У Ялті, а потім у Потсдамі Сталін чітко дав зрозуміти: він наполягає, що території між Росією та Німеччиною, якщо їх повністю не поглине сам СРСР, мають керуватися дружніми режимами, «вільними від фашистських і реакційних елементів».

Тлумачення цього останнього вислову виявилося щонайменше суперечливим. Але в 1945 році американці й британці не мали бажання сперечатися щодо цього зі Сталіним. Здавалося, совєти заслужили привілей визначати безпеку так, як вони її бачили; так само спочатку було домовлено, що Москва має право отримати репарації, трофеї, робочу силу й обладнання від країн колишнього нацистського блоку (Німеччини, Австрії, Угорщини, Румунії, Болгарії та Фінляндії). Озираючись назад, ми можемо побачити в цих територіальних захопленнях і матеріальних привласненнях перші кроки в напрямку більшовизації східної частини Європи і, звичайно, матимемо рацію. Але на той час це було очевидно не для всіх: західним спостерігачам початкова післявоєнна позиція Москви навіть нагадувала щось знайоме й обнадійливо традиційне[67]. Бо така поведінка вже мала прецеденти.

Загалом комуністичний режим у Росії можна зрозуміти, якщо поставитися до його ідеологічних заявок та амбіцій цілком серйозно. Але траплялися періоди, як-от 1945‒1947 роки, коли навіть ті, хто були мало обізнані з більшовицькою доктриною, могли цілком непогано розібратися в радянській зовнішній політиці, просто згадавши політику царів. Зрештою, саме Петро І запровадив стратегію домінування Росії шляхом «захисту» своїх сусідів. Катерина І розширила імперію на південь та південний захід. А найголовніше — цар Олександр І визначив спосіб поведінки імперської Росії в Європі.

Коли в 1815 році (власне, як і в 1945-му) переможні та сповнені підозр одне до одного союзники зустрілися на Віденському конгресі, щоб знову встановити рівновагу на континенті після перемоги над тираном, цілі Олександра були цілком очевидні. Інтереси маленьких держав мали бути підпорядковані інтересам великих. Оскільки інтереси Британії були зосереджені за океаном, а інші континентальні країни не могли змагатися з Росією, останнє слово щодо післявоєнного континентального врегулювання мусив сказати цар. Місцеві протести сприймались як загроза загальній згоді, тож їх приборкували із відповідним завзяттям. Російську безпеку визначала територія під владою царя — західна армія ніколи більше не мала безперешкодно дійти до Москви — й успішність, з якою її населення силоміць призвичаювали до нового порядку.

У цій історії немає нічого, що суперечило б радянським задумам 1945 року. Олександр та його міністри не знайшли б, до чого причепитися в політичному меморандумі, підготовленому в листопаді 1944 року Іваном Майським, заступником народного комісара закордонних справ: «Для нас було б найвигідніше, щоб після війни в Європі залишилася тільки одна континентальна сила — СРСР й одна морська держава — Британія». Звичайно, на відстані 130 років не може бути абсолютних збігів: у 1945 році Сталін більше переймався Центральною Азією та Близьким Сходом, ніж свого часу Олександр (хоча наступники Олександра виявляли в цих регіонах значну активність); і навпаки, радянські стратеги не повністю поділяли царську зацикленість на Константинополі, Чорноморських протоках та Південних Балканах. Але послідовність політик повністю переважує розбіжності. Можна сказати, що їх споріднюють розрахунки Сазонова (російського міністра закордонних справ на початку війни в 1914 році), який уже передбачав майбутнє Східної Європи як групки маленьких, слабких держав, що незалежні на папері, але насправді існують в орбіті Великої Росії.

До цих постійних лейтмотивів царської зовнішньої політики в Європі Сталін додав свої власні розрахунки. Він справді очікував на швидкий економічний занепад на Заході (з огляду на міжвоєнний прецедент та виходячи з постулатів марксизму), а також перебільшував «неминучість» конфлікту між Британією й США як імперіями-конкурентами за світовий ринок, що дедалі більше зменшувався. З цього він зробив висновок не лише про настання часів підвищеної нестабільності та, відповідно, потребу закріпити здобутки Радянського Союзу, а й про реальну можливість «розколу» між західними союзниками: особливо через Близький Схід, хоча, можливо, й через Німеччину. Це було однією з причин, чому він не поспішав з погодженням німецького питання: Сталін був переконаний, що час працює на нього.

Але від цього він не почувався в більшій безпеці. Навпаки, оборонна позиція та обережна підозрілість всебічно означувала радянську зовнішню політику — як у 1946 році висловився Джордж Кеннан, «нервовий погляд Кремля на міжнародні справи». Саме тому 9 лютого 1946 року Сталін виступив із відомою промовою в Большому театрі, у якій оголосив, що Радянський Союз повертається до своїх довоєнних пріоритетів індустріалізації та військової підготовки, що між капіталізмом і комунізмом неминуче настане конфлікт і, говорячи відверто про те, що й так уже було очевидно, що Радянський Союз співпрацюватиме із Заходом лише тоді, коли це відповідатиме його інтересам.

Тут не було нічого нового: Сталін повертався до «жорсткої» лінії, яку взяли більшовики до 1921 року та знову після 1927 року й початку Народних фронтів. Більшовицький режим ніколи не почувався в безпеці. Зрештою, він утворився в результаті перевороту меншості, за несприятливих обставин та в дуже ворожому