Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Максим Анісімов? — Він вимовив це ім’я так, ніби воно було для нього знайомим, але водночас і дивним.
Я кивнула, не маючи сил говорити.
— Ти впевнена? — Його голос став тихішим, але напруженим.
— Там було написано чорним по білому, — відповіла я, відводячи погляд.
Лука довго мовчав, а потім повільно видихнув.
— Це твоє прізвище, так?
— Так, — прошепотіла я.
Він знову нахилив голову, ніби намагався зібрати свої думки.
— Це… Це все ускладнює, — нарешті сказав він.
— Я знаю, — відповіла я, стискаючи кулаки. — Але ти розумієш, що я не могла це ігнорувати?
Лука уважно подивився на мене, а потім несподівано поклав руку мені на плече.
— Єво, ти повинна бути обережною. Якщо це пов’язано з твоїм батьком… — він зробив паузу, підбираючи слова, — ти не можеш діяти так імпульсивно. Ти можеш накликати на себе ще більше проблем.
— Я вже у проблемах, Лука, — відповіла я, намагаючись приховати сльози, які підступали до очей.
— Але я тут, — сказав він просто. — І я тобі допоможу.
Його слова змусили мене на мить зупинитися. Я подивилася на нього, на його серйозний вираз обличчя, на його очі, в яких читалася впевненість.
— Чому ти це робиш? — запитала я, майже шепочучи.
— Тому що я вірю в тебе, — відповів він, і в його голосі не було ні тіні сумніву. — І тому, що ти не повинна тягнути це все сама.
Ми знову почали бігти, і тепер кожен крок здавався трохи легшим. Лука був поруч, і в цю мить я відчула, що, можливо, вперше за довгий час я не одна.
Темрява все ще поглинала поле, і здавалось, ніби небо давило своєю вагою на плечі. Мій подих був важким, нерівномірним, і кожен крок відгукувався болем у м’язах. Ми з Лукою мовчки бігли, але це мовчання не було тягучим чи незручним. Воно було насичене — насичене думками, які не потребували слів. Я відчувала, як Лука час від часу кидає на мене погляди, ніби перевіряючи, чи тримаюся я.
— Як ти? — нарешті запитав він, коли ми завершували ще одне коло. Його голос був трохи хрипким, напевно, через швидке дихання, але в ньому звучала щира турбота.
Я підняла очі на нього, намагаючись вирівняти подих. Його обличчя було майже спокійним, але з невеликою зморшкою на лобі — він хвилювався, навіть якщо намагався цього не показувати.
— Жива, — коротко відповіла я, хоча кожен м’яз у моєму тілі кричав від втоми.
— Це звучить не надто переконливо, — промовив Лука і трохи уповільнив крок. — Може, зробимо паузу?
Я різко зупинилася і глянула на нього.
— Паузу? — мій голос був злісний, хоч я і не хотіла цього. — Ти ж знаєш, що Командир стежить. Якщо він побачить, що я зупинилася, мені дадуть ще п’ятдесят.
Лука замовк, злегка нахиливши голову. Його губи стиснулися, але погляд залишився м’яким.
— Ти маєш рацію, — сказав він через секунду. — Але ти вже пробігла майже половину. Тримайся.
Він торкнувся мого плеча, і цей легкий дотик, ніби підштовхнув мене далі. Я змусила себе зробити ще кілька кроків і повернула голову до нього.
— А ти? Тобі ж не треба тут бігати. Чому ти залишився?
Лука усміхнувся, хоча його усмішка була скоріше теплою, ніж веселою.
— Ти що, справді думаєш, що я залишу тебе одну в такій ситуації? — Його голос звучав майже лагідно. — Це не схоже на мене.
— Може, і не схоже, але… — я запнулася, намагаючись знайти правильні слова.
Лука лише махнув рукою, ніби відмітаючи мої сумніви.
— Не переймайся. Я звик до такого.
Я прикусила губу, вдивляючись у його профіль. Його риси обличчя здавалися різкими при слабкому місячному світлі — високі вилиці, прямий ніс, трохи скуйовджене волосся, яке липло до чола від поту. Він виглядав стомленим, але його погляд залишався зосередженим і рішучим.
— Звик? — повторила я його слова. — Тобто, ти вже був у подібних ситуаціях?
Лука кивнув, але відповісти одразу не поспішав. Ми бігли ще кілька секунд, перш ніж він заговорив.
— У нас вдома… у нашій громаді… карали подібно. — Його голос став нижчим, майже шепотом. — Біг, робота, іноді навіть щось гірше. Якщо ти не слухався, тобі вказували твоє місце.
Я здивовано подивилася на нього, але він не дивився на мене. Його очі були спрямовані вперед, на доріжку перед нами.
— Я не знала, — прошепотіла я, відчуваючи, як щось важке стискає моє серце.
— Ти не повинна була знати, — відповів він. — Це не те, чим хочеться ділитися.
Ми знову замовкли, але я не могла відірвати погляду від Луки. У ньому було щось, чого я раніше не помічала. Сила, загартована не лише фізично, але й внутрішньо.
— Лука, — я трохи уповільнила кроки, змусивши його зробити те саме. — Дякую.
Він здивовано глянув на мене.
— За що?
— За те, що ти тут, — просто сказала я, відчуваючи, як ці слова ніби звільняють мене від частини напруги.
Лука посміхнувся, але нічого не відповів. Він просто продовжив бігти поруч, і цього було достатньо, щоб я відчула, що навіть у цій темряві, навіть у цій безвихідній ситуації, я не одна.
Світанок прокрався крізь щілини вікон, але замість звичайного відчуття спокою він приніс із собою щось похмуре, майже зловісне. Я сиділа на краю свого ліжка, нервово перебираючи край ковдри пальцями. Сьогоднішній день починався дивно. У таборі була тиша, але це не була звичайна ранкова тиша. Це було очікування, напружене і нестерпне.
Лука мав прийти поговорити зі мною, як ми домовилися, але його не було. Минула вже година, потім дві, а я все сиділа, сподіваючись побачити його постать у дверях. Але замість цього з'явився охоронець.
— Єва, Командир хоче тебе бачити, — коротко промовив він, і його очі навіть не зустрілися з моїми.
Я завмерла, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля страху. Командир? Чому? Щось сталося?
— Що трапилося? — запитала я, намагаючись зберегти спокій, хоча голос видав мій внутрішній неспокій.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рудик, Mary Uanni», після закриття браузера.