Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

можемо бути цілком певні, що наша душа, коли ми помремо, буде десь існувати далі. Якби хтось пішов далі й зробив тому, хто визнає такий погляд, [88] навіть більшу поступку, ніж зробив ти, й погодився б, що наші душі існували не тільки до нашого народження, але й що душі декого з нас будуть існувати після того, як ми помремо, і народжуватимуться багато разів, і знову помруть. Бо душа від своєї природи настільки міцна, що здатна витримати багато народжень. Припустімо, що ми з цим погодимось, але не визнаємо, що душа не виснажується від частих народжень і взагалі не гине під час однієї зі своїх багатьох смертей. А яка смерть, і яка розлука з тілом принесе душі загибель, того ніхто, скаже він, не знає, бо нікому не дано спостерігати це явище. [B] Якщо це так, то той, хто відважно дивиться смерті в очі, виявляє нерозумну відвагу, бо довести, що душа цілком безсмертна й не улягає загибелі, ми не можемо. Якщо ж ми не можемо, то кожен, помираючи, обов’язково буде боятися за свою душу, щоб вона, відокремлюючись від тіла цього разу, не загинула безслідно.

[C] Вислухавши розмірковування Сіммія і Кебета, ми зніяковіли. Потім ми зізнавались один одному, що попередні докази Сократа цілком нас переконали, а тут ці двоє збили нас із пантелику й посіяли недовіру не лише до того, що досі було сказано, а й до того, що ми мали ще почути. Чи ми не здатні ні про що мати свою думку? Чи обговорюване питання настільки складне, що годі виробити собі ясний погляд на нього?

Е х е к р а т. Клянусь богами, Федоне, я цілком розумію ваше становище. [D] Бо після того, як я тебе ви­слухав, мені кортить сказати самому собі приблизно таке: «Якому ж доказові кінець кінцем ми повіримо, коли такі переконливі розмірковування Сократа поставлено під сумнів!» Бо мені завжди особливо до душі був той погляд, що душа являє собою свого роду гармонію. І коли про це зайшла мова, мені немов нагадали, що я сам віддавна поділяю таку думку. І тепер мені знову вкрай потрібен, як на самому початку, котрийсь інший доказ, який переконав би мене в тому, [E] що в хвилину смерті людини душа не вмирає разом із тілом. Тож розкажи мені, заради Зевса: як повів далі Сократ розмову? Чи видно було по ньому, що він збентежений, так само як і ви, чи, навпаки, він спокійно допомагав досліджувати питання, яке було предметом обговорення? Чи цілком успішно викладав він свої погляди, чи не цілком? Розкажи нам про все якомога докладніше!

Ф е д о н. Знаєш, Ехекрате, я часто захоплювався Сократом, але ніколи він не видавався мені таким подиву гідним, як тоді, коли я там був при ньому. Бо в тому, що він, як завжди, мав напохваті готову відповідь, немає нічого дивного. [89] Але що тут особливо приваблювало в ньому, так це насамперед те, як охоче, доброзичливо, уважно він вислухав міркування своїх молодих співрозмовників, далі те, як тонко відчув наш пригнічений настрій, викликаний їхніми доказами, і, нарешті, як чудово він нас підбадьорив. Бо ми скидалися на воїнів, що після розгрому розбіглися хто куди, а він підняв наш дух і повернув назад, щоб разом із ним і під його орудою пильно розглянути все заново.

Е х е к р а т. Як саме?

Ф е д о н. Зараз про це скажу. Якось так сталося, [B] що я сидів праворуч від Сократа, біля самого ложа, на ослінчику, й тому значно нижче від нього. І ось він погладив мене по голові й, зібравши в жменю моє волосся на потилиці (він не раз, бувало, грався моїм волоссям), промовив:

— Завтра, Федоне, ти, певно, обстрижеш оці чудові кучері?{180}

— Мабуть, так, Сократе, — відповів я.

— Ти не зробиш цього, якщо тільки послухаєш мене.

— А чому? — запитав я.

— Тому, що ще сьогодні і я обстрижуся разом з тобою, якщо наше доведення сконає і ми не зуміємо його оживити. [C] Якби я був на твоєму місці й доведення випало з моїх рук, я поклявся б, беручи собі за приклад аргосців{181}, що не відрощуватиму свого волосся, аж поки здобуду перемогу, вступивши в новий бій проти доказів Сіммія і Кебета.

— Але ж, як кажуть, з двома навіть Геракл не може впоратись, — зауважив я.

— Тоді поклич на допомогу мене, немов Іолая{182}, поки ще ясно надворі.

— Звичайно, покличу, але з умовою, що я буду Іолаєм, а ти Гераклом.

— Воно на одно вийде, — сказав Сократ. — Але насамперед бережімо себе від однієї біди.

— Якої ще біди? — запитав я.

— Щоб ми не стали ненависниками всякого слова, [D] як дехто стає людиноненависником, бо з усіх лих, що можуть спіткати людину, нема більшого за ненависть до слова. А те й те постає в однаковий спосіб. Людиноненависництво виникає тоді, коли ми щиро та беззастережно віримо комусь і вважаємо його людиною вельми чесною, здоровою, гідною довір’я, а згодом переконуємось, що людина підла й підступна, а ще згодом нам зустрінеться інший такий самий негідник. Якщо хтось розчарувався так не раз та ще й у тих, кого вважав найближчими і найсердечнішими друзями, той врешті-решт [E] від частих розчарувань починає ненавидіти усіх без розбору і схильний думати, що взагалі немає порядної людини. Невже ти не помічав, що воно так буває?

— Аякже, помічав, — відповів я.

— Хіба це не ганьба? — провадив Сократ. — Хіба не ясно, що біда такого людиноненависника полягає ось у чім: він намагається спілкуватися з людьми, не володіючи вмінням розпізнати їх. Адже якби в нього було таке уміння, [90] то він помітив би, як воно є насправді: що дуже хороших і дуже поганих людей на світі обмаль, а посередніх — без ліку.

— Як це зрозуміти? — запитав я.

— Так само й із людьми дуже малими та дуже великими. Хіба це не рідкісне явище: зустріти дуже малу чи дуже велику людину або собаку й так далі? Або що-небудь дуже швидке чи повільне, дуже бридке чи прекрасне, біле або чорне? Хіба ти не помічав, що у всіх таких випадках крайності дуже рідкісні й нечисленні, зате середина представлена якнайчисленніше?

— Авжеж, помічав, — сказав я.

[B] — А якби улаштувати змагання в людській підлості, то чи не гадаєш, що дуже мало людей виявилося б запеклими негідниками?

— Мабуть, так воно і є.

— Ось бачиш, — говорив Сократ, — але не в цьому полягає схожість між розмірковуваннями й людьми — я тепер тільки йшов за тобою, мов