Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Аня розсміялася й відчула, як серце стискається від щастя.

Так — Каміль був шалений, ревнивий, інколи занадто імпульсивний. Але він був її. Її герой із дерев’яним конем.

Аня ще не встигла розпакувати дивну коробку з дерев’яним конем, як Каміль уважно обвів поглядом номер готелю. Погляд його зупинився на другому комплекті валіз біля дверей спальні.

— Це що? — запитав він, звузивши очі.

— Андраш, — знизала плечима Аня, намагаючись виглядати спокійно. — Ми з ним ділимо номер… Точніше, у нас дві окремі кімнати, але спільний хол і ванна.

Каміль застиг на місці, ніби його хтось підкосив.

— Ви… ночуєте… разом? — протягнув він, ніби проковтнувши лимон.

— Ну, технічно ні, — квапливо додала Аня. — Просто дешевше вийшло! І взагалі, тут усе пристойно! Я навіть двері закриваю на ключ!

Каміль спершу мовчав. Потім театрально схопився за серце, похитав головою і з удаваною трагедією заявив:

— Все. Мене зрадили. Кинули на милість Андрашів і виставкових стендів!

Аня розсміялася й штовхнула його в плече.

— Ой, досить уже! Не будь дитиною!

Каміль удавано образився, відвернувся до стіни і пробурмотів:

— А я, між іншим, усю дорогу з дерев’яними кіньми мучився, аби тільки тебе побачити…

Вигляд у нього був такий кумедний і зворушливий, що Аня не витримала й обійняла його.

— Ти — дурний. Але мій, — шепнула вона.

— Завжди. Навіть серед десяти Андрашів, — серйозно відповів Каміль і ніжно торкнувся її носа пальцем.

Після хвилі бурі й комічної драми Каміль запропонував їй невеличку авантюру:

— А давай уночі втечемо кудись? Хоч на площу, хоч у бістро! Лиш би без Андрашів і виставок!

— Каміль! У мене завтра важливий день! — обурилася Аня, але вже сміялася.

— Тоді давай я влаштую тобі таємний квест, — хитро виблиснув він очима. — Побачиш Прагу так, як ти ще ніколи її не бачила!
 

— Ну що, готова? — шепотів Каміль, змовницьки зазираючи Ані в очі, поки вони тихенько вислизали з готелю, ніби школярі, що втекли з нудного уроку.

— Ти навіть не знаєш міста! — сміялася Аня, натягуючи на голову капюшон.

— Саме тому буде весело, — самовпевнено відповів Каміль. — А головна загадка — вижити до ранку!

Вони блукали вузькими вуличками нічної Праги, освітленими лише тьмяним світлом ліхтарів. Каміль час від часу зупинявся, робив задумливе обличчя й урочисто виголошував:

— Перша загадка!

Ось цей кам’яний грифон на стіні… Якщо йти прямо від нього сім кроків на північ, потім вісім на схід і тричі обернутися навколо себе, знайдеш щось дуже важливе!

Аня слухняно пройшла кроки, покрутилася… і наткнулася на автомат з кавою.

— О, точно! — зрадів Каміль. — Найважливіше у нічних пригодах — кава!

Вони реготали, пили каву з пластикових стаканчиків, сидячи на лавці в маленькому скверику. Каміль придумував нові “загадки” на ходу:

— Наступна місія: знайти найсмішніше графіті!

Аня бігала по вулиці, розглядаючи стіни, поки не знайшла намальованого кота з короною і написом: “Я тут король”. Каміль серйозно вклонився перед зображенням:

— Ваша величність, дозвольте вручити вам принцесу! — і галантно запропонував Ані свою руку.

Далі були ще загадки:

— Знайди балкон, на який ти б мене вигнала, якби я тебе розсердив!

— Обери ліхтар, під яким би ти загадала бажання!

І кожна “місія” завершувалась сміхом, обіймами або маленьким поцілунком під зоряним празьким небом.

Десь ближче до третьої ранку вони нарешті втомилися й повернулися до готелю, задоволені, з мокрими від роси кросівками і щасливими очима.

— Це була найкраща ніч, — шепотіла Аня, ховаючись у його обіймах біля дверей свого номера.

— І це ще не все, — змовницьки прошепотів Каміль, — бо наступного разу я організую тобі квест в Парижі… без плану, без мапи, але точно з купою пригод!

Вони обмінялися поглядом, повним обіцянок і сміху, і тільки потім Аня зайшла до себе, а Каміль залишився ще на хвильку за дверима, ніби не хотів відпускати це щастя навіть на кілька годин.
 

Ранок видався абсолютно невблаганним. Дзвінок будильника Аня вимкнула навіть не відкривши очей. Лише стукіт у двері — той самий рішучий, знайомий стукіт Андраша — змусив її підхопитись.

— Аня, прокидайся! Через півгодини виставка відкривається!

Вона нашвидкуруч натягнула щось схоже на діловий вигляд, підхопила бейджик і матеріали, що вже встигли розлетітися по всьому номеру, і вискочила з кімнати.

Коли вони прибігли на місце, Аня, ще напівсонна, плутала стенди: намагалася прикріпити свої сувеніри до стенду з швейцарськими годинниками, вставляла візитки в кошики для шоколадних трюфелів і мало не вручила комусь замість листівки свою перепустку на виставку.

А тим часом на телефон сипалися повідомлення від Каміля.

Каміль:

“Як виставка? Продаєш годинники чи шоколадки?”

“Ти сьогодні точно в топі Празьких підприємців!”

“Андраш хоч підказує тобі, де ти?”

Аня від злості (і від сміху теж) мало не зламала власний бейджик.

Коли вона нарешті розібралася, що і де має стояти, її телефон знову завібрував.

Каміль:

“Не заблукай серед стендів. Якщо що — шукай самого красивого хлопця на виставці. Це точно не Андраш.”

Аня ледве стримувала регіт, поки відвідувачі підходили розглядати сувеніри. Відповіла коротко: