Читати книгу - "Останній ельф"

а інших мав за дурників, готових повірити в усе, що він скаже.

Серед іншого, він стверджував, що в долішній частині Даліґара жила одна-єдина курка, якій ніхто не наважувався скрутити в’язи, бо то була особлива, зачарована курка, яка одного разу вже померла, а тоді воскресла.

Ґламо не раз діставав потиличника від тих, кого дратували його дурні байки, насамперед від Крешо та Морона, але вперто стояв на своєму й далі розповідав про даліґарську курку, що повернулася із царства мертвих, або інші небилиці та побрехеньки: про те, що в Даліґарі є рослини, які цвітуть цілісінький рік, або як одного разу він зустрів троля, котрий разом із двома здорованями рубав ліс десь коло Темних гір, і вони навіть допомогли його татові полагодити воза. За це тато дав їм половину вудженого окосту, але вони, перш ніж з’їсти м’ясо, закопали його в землю, а тоді викопали. За цю історію Ґламо теж дістав потиличника…

Навіть якщо вважати розповіді Ґламо звичайнісінькою брехнею, історія про гори мертвих курей видавалася дещо безглуздою. Якби дракон справді перебив стільки курей, то чого ж їх лишили гнити, а не з’їли? Або не віддали їм, сиротам? У Сирітському домі вони б з’їли цих курей навіть із хробаками. Ця історія про стоси мертвих курей, що гнили просто неба, отруюючи повітря, була, судячи з усього, того ж ґатунку, що й історія про викрадення Йомір.

Згідно із чутками, драконові дала відсіч особиста гвардія Судді-управителя, і після затятого бою він змушений був утікати, стікаючи кров’ю та й узагалі ледь живий. Утім, очевидно, у драконів смертельні рани заживають швидше, ніж подряпані коліна в дітей, — адже невдовзі після цього дракон пролетів над Сирітським домом, і йому явно нічого не бракувало: могутньо змахуючи крилами, він мчав, мов вітер, понад найвищими хмарами.

Чутки кружляли між людьми, переспівувалися на різні лади й розросталися до гігантських масштабів. Та єдине, у чому Робі була певна, — це що роботи в них стало більше, а кукурудзяної каші — менше. Тепер, коли вони не були зайняті збиранням яблук для Даліґара, їм наказували копати шанці в грязюці. Завтра в їхній кошарі зроблять справжні двері, що замикатимуться на ключ. Після того, як хижа бестія викрала бідолашну Йомір, усі повинні працювати неодмінно в парах, і в кожній парі один відповідав за другого перед Тракарною й Страмаццо. На щастя, Робі була в парі з Калею. З усіх жахливих робіт, які Робі доводилося виконувати, не існувало гіршої за копання шанців. Земля була мокра й розкисла, і стінки тільки-но викопаних шанців одразу сповзали вниз, і так знов і знов. У болоті кишіли хробаки й волохаті сороконіжки, які здавалися сплячими, та коли зачепити — прокидалися й кусалися, ще й так, що вкушене місце боліло потому багато годин.

Копати шанці навколо Сирітського дому спало на думку Страмаццо, що знався на військовій справі так само, як і на астрономії, — тобто не мав про неї ані найменшого поняття. Дійсно, тільки людині з багатолітньою звичкою не думати могло стрелити в голову оборонятися проти летючої, крилатої істоти з викопаних у землі шанців, ніяк не захищених згори.

Коли дракон з’явився над Сирітським домом удруге, переможна радість дуже скоро змінилася чорним жахом. Страмаццо, що один раз уже дав відсіч драконові й прогнав його ударами коша для винограду, а отже, вважався за досвідченого драконоборця, призначили відповідальним за оборону «прилеглих земель», тобто всього, що було поза мурами міста Даліґара. Результатом стала низка істерик Страмаццо, що чергувалися з укотре вже повторюваними байками про битву із драконом. Спершу вони копали шанці довкола болота, тоді покинули їх і почали копати нові, під виноградником, тоді заходилися споруджувати земляний вал, який невдовзі теж закинули, так і не докінчивши, щоб повернутися до первісної ідеї шанців довкола болота.

Робі на мить перестала копати. Вона геть вибилася із сил. Руки в неї пекли, долоні вкрилися пухирями. Крім того, її мучив голод. Копаючи шанці, годі вкрасти що-небудь їстівне. Вона була втомлена й більше не мала сили…

Казали, що дракона поранили. Може, він уже мертвий. Може, він більше ніколи сюди не прилетить. Може, усе пропало. Може, той дракон, який увижався їй стільки разів, — то був просто безглуздий сон. Може, ніхто по неї не прийде й не врятує — ні її, ні інших. Усе й далі буде, як є.

Зненацька посеред болота промайнуло щось, що знову вселило в неї надію та збадьорило дух: то була миша, така велика й груба, яких Робі ще не бачила. Каля теж її помітила. Дівчата перезирнулися: м’ясо. Ціла купа м’яса. Така здоровенна миша — справжній пацюк, ба навіть пацючисько.

Коли Робі привели в Сирітський дім, у неї забрали одяг, взуття й велику вовняну хустку, що зв’язала для неї мама, але одну річ Робі зуміла заховати — пращу. Її зробив для неї тато. Це була звичайна смужка шкіри з розширенням посередині, куди зручно вкладати камінець. Робі зуміла вберегти її під час численних обшуків, підшивши соломинками під спід своєї брудної роби з мішковини.

Страмаццо й Тракарна були на іншому краї довжелезного рову. Крім того, ні Робі, ні Каля того дня ще не використали свого права «вдовольнити тілесні потреби», яке належалося кожному «неповнолітньому працівникові» один раз на день. Відтак двоє дівчат пустилися в погоню за мишею, яка, на щастя для них, вирішила заховатися серед кущів терну й ожини, що відокремлювали луку від узлісся — тут Робі могла непомітно дістати свою пращу, закласти в неї камінчика й стрельнути ним у мишу. Бац! Постріл був точний і влучний. Миша відкинула лапки. Дівчата поспішили назад на своє місце в недокопаному рові. День тягнувся далі, повільно й невблаганно, аж поки ополудні діти-копачі не вишикувалися в чергу, щоб отримати по шість каштанів та пів яблука, які послав їм від своїх щедрот Суддя-управитель Даліґара.

Миша — то була спільна трапеза. Виноград, ожину, горіхи, яйця чи яблука можна було наминати самому, нікому нічого не кажучи. Але мишу, щоб вона стала їстівною, треба обдерти, випатрати й спекти на вогнищі, а це можна було зробити тільки спільно з іншими «дорогими пожильцями» Сирітського дому. Проходячи — немовби просто так — уздовж рову, дівчата порівнялися із Крешо та Мороном і сказали про свою здобич. Їм було до сліз образливо, що мусять це робити, бо ж тепер Крешо й Морон заберуть собі на двох аж половину миші. А другу половину треба поділити на всіх,