Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

протягом тривалого часу жила з родичами й зазвичай їздила на Рив’єру взимку. Таке життя влаштовувало її, і він не мав анічогісінько проти.

Тепер він піднявся нагору до вітальні й привітав її з усією радістю, якої вимагали від нього правила доброго тону.

– Отже, ти повернулася, моя люба. Пробач, що не зміг зустріти тебе, але я затримався в Сіті. Я повернувся додому так швидко, як тільки зміг. Як тобі жилося в Сан-Рафаелі?

Аліса коротко розповіла, як їй жилося в Сан-Рафаелі. Вона була високою жінкою з русявим волоссям, гарним, дещо горбкуватим носом і туманними очима горіхового кольору. Вона говорила добре поставленим, монотонним і занудним голосом. Подорож додому минула для неї досить приємно, хоч на Ла-Манші гуляли високі хвилі. Митники в Дуврі, як завжди, поводилися надто зухвало.

– Треба було летіти літаком, – сказав Гарольд, як і щоразу. – Набагато простіше.

– Можливо, й так, але я не люблю подорожувати в небі. Такі подорожі мене нервують.

– Зате дозволяють заощадити час, – сказав Гарольд.

Леді Аліса Крекенторп нічого не відповіла. Мабуть, її більше турбувало не те, як заощадити час, а як використати його. Вона чемно запитала в чоловіка, як його здоров’я.

– Телеграма Емми дуже мене стривожила, – сказала вона. – Ти тяжко захворів, я так зрозуміла.

– Справді, справді… – відповів Гарольд.

– Якось я прочитала в газеті, – мовила Аліса, – як в одному готелі жертвами харчового отруєння стали відразу сорок людей. Я думаю, тримати їстівні продукти в холодильниках вельми небезпечно. Люди зберігають у них продукцію надто довго.

– Можливо, – погодився Гарольд.

Згадати йому чи не згадати про отруєння миш’яком? Чомусь, дивлячись на Алісу, він відчув себе нездатним повідомити її про це. У світі Аліси, подумав він, не має місця для отруєння миш’яком. Про це можна було тільки прочитати в газетах. Таке лихо не могло спіткати тебе або твою родину. А проте родину Крекенторпів воно спіткало…

Він піднявся до своєї кімнати й ліг полежати годину або дві, перш ніж перевдягтися до обіду. За обідом віч-на-віч із дружиною розмова котилася приблизно по тих самих рейках. Безпредметна, ввічлива. Дружина згадала про знайомих і друзів, із якими вона зустрічалася в Сан-Рафаелі.

– У холі на столі лежить посилка для тебе, – повідомила вона. – Зовсім невеличка.

– Справді? Я її не помітив.

– Ти знаєш, хтось розповів мені вкрай неймовірну історію про те, як у коморі чи в якомусь сараї знайшли задушену жінку. Це нібито сталося в Резерфорд-Холі. Я думаю, десь має бути ще один Резерфорд-Хол.

– Ні, – сказав Гарольд. – Це було в нашій коморі, а не десь-інде.

– Невже справді, Гарольде? Задушену жінку знаходять у коморі на території маєтку Резерфорд-Хол – а ти мені ніколи не розповідав про це!

– Розумієш, у мене ніколи не було вільного часу, і це досить-таки прикра історія. До нас вона, звичайно, не має жодного стосунку. Але в пресі писали про це багато. Поліція теж досі не дає нам спокою.

– Приємного тут мало, звичайно, – сказала Аліса. – А вони з’ясували, хто скоїв убивство? – запитала вона з досить поверховою цікавістю.

– Поки що ні, – відповів Гарольд.

– А що то була за жінка?

– Ніхто не знає. Кажуть, француженка.

– А, француженка, – промовила Аліса, – і тон її голосу був дуже схожий на тон інспектора Бейкона, за винятком різниці, що пояснювалася класовим походженням. – Вельми прикра ситуація для вас усіх, – погодилася вона.

Вони вийшли з їдальні й пішли до маленького кабінету, де зазвичай сиділи, коли були самі-одні. Гарольд почував себе вкрай виснаженим. «Я сьогодні ляжу спати рано», – подумав він.

Він підібрав маленький пакунок зі стола в холі, про який нагадала йому дружина. То був невеличкий акуратний пакунок, запечатаний сургучем. Гарольд розірвав його обгортку, коли вмостився на своєму звичному місці біля каміна.

Усередині була невеличка коробка з пігулками з етикеткою- написом: «Приймати по дві таблетки на ніч». І ще був там клаптик паперу зі штампом брекгемптонської аптеки, на якому було написано: «Надіслано на прохання доктора Квімпера».

Гарольд Крекенторп спохмурнів. Він відкрив коробку й подивився на пігулки. Так, вони здавалися тими самими пігулками, які він мав звичай приймати. Але хіба доктор Квімпер не сказав йому, що більше їх приймати йому не слід? «Вони вам більше не потрібні». Ось що сказав йому доктор Квімпер.

– Що з тобою, любий? – запитала Аліса. – У тебе стривожений вигляд.

– О, це лише кілька таблеток. Я приймав їх раніше на ніч. Але я думав, лікар більше не рекомендував мені приймати їх.

Його жінка спокійно заперечила йому:

– Він, певно, сказав, щоб ти не забував приймати їх.

– Можливо, й так, – сказав Гарольд із сумнівом у голосі.

Він подивився на неї. Вона спостерігала за ним. Протягом хвилини або двох він запитував себе – він не часто про щось себе запитував, коли йшлося про Алісу, – запитував себе про те, що вона думає про нього. Її безвиразний погляд не говорив йому нічого. Її очі були вікнами в порожньому домі. Що Аліса думає про нього, що почуває стосовно нього? Чи коли-небудь вона кохала його? Він припускав, що кохала. Чи вона одружилася з ним тому, що, на її погляд, його бізнес процвітав у Сіті, а вона стомилася від свого вбогого існування. Що ж, загалом вона не прогадала. Вона має автомобіль і дім у Лондоні, вона може їздити за кордон, коли їй заманеться, і пристойно вдягатися, хоча справедливість вимагає визнати, що дорогий одяг ніколи не прикрашав Алісу. Так, загалом вона досягла в житті успіху. «Чи вона справді так думає?» – запитав себе він. Вона по-справжньому не любила його, звичайно, але й він її по-справжньому не любив. Вони не мали нічого спільного, їм не було про що говорити між собою, вони не мали спогадів, якими могли б поділитися. Якби вони бодай мали дітей, – але вони не мали дітей, – дивно, але в їхній родині ні в кого не було дітей, крім хлопця Еді. Молода Еді була дурною дівчиною, яка наважилася на раннє й поквапне одруження під час війни. Він тоді дав їй добру пораду.

Він їй сказав:

– Ти знаєш, цим хоробрим молодим пілотом справді можна замилуватися, але з нього не буде ніякої користі в мирний час, і я навіть не переконаний, що він зможе утримувати тебе.

Але Еді відповіла йому: «А яке це має значення?» Вона кохає Браєна, а Браєн кохає її, і цілком можливо, його незабаром уб’ють. То чому їм не дозволено мати бодай трохи щастя? Який сенс заглядати в майбутнє, якщо в будь-яку хвилину вони можуть загинути під бомбою? І зрештою, сказала Еді, чого вони мають боятися майбутнього, адже рано чи пізно їм дістануться гроші діда.

Гарольд незручно засовався у своєму кріслі. Заповіт його діда – це справді щось страховинне. Він примусив їх усіх висіти на мотузках. Цей заповіт не задовольняв нікого. Він не влаштовував його онуків і примусив майже схибнутися їхнього батька. Старий категорично вирішив не помирати. Саме тому він так турбувався про своє здоров’я. Але так чи інак, а він мусить скоро померти. Немає жодного сумніву – він помре і помре скоро. Бо інакше… Усі тривоги