Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

справа. Не дивуйтеся – зараз я вам спробую все пояснити.

Вона замовкла на мить, її щоки забарвилися в рожевий колір.

– Розумієте, – почала вона нарешті, – коли людина живе сама-одна, як я живу, у досить глухому закутні світу, їй доводиться шукати собі якесь хобі. Звичайно, існує плетіння, і виховання дітей, і добродійність, можна й пейзажі малювати, але моїм хобі завжди було вивчення людської природи. Люди такі різні і такі загадкові. І, звичайно, у маленькому селі, де ніщо не відвертає твою увагу, ти маєш надзвичайні можливості стати глибоко обізнаним в особливостях людської вдачі. Ти починаєш класифікувати людей, наче птахів або квіти, розподіляти їх по категоріях, і кожна істота тепер належатиме в тебе до такого-то класу, такого-то роду, такого-то виду. Іноді, звичайно, можна й помилитися, але з плином часу ти помиляєшся все менше й менше. І потім починаєш випробовувати себе. Перед тобою постає невеличка проблема, – наприклад, пам’ятаєте історію про чверть пінти добірних креветок, яка так розвеселила любу Ґрізельду, – таємниця, що не має ніякого значення, але абсолютно незбагненна доти, доки ти не розгадаєш її правильно. А потім була та історія з підміненими пігулками від кашлю та з парасолькою дружини різника – остання взагалі не мала б ніякого глузду, якби я не припустила, що продавець зелені повівся непорядно з жінкою аптекаря – а так воно й було насправді. Ви знаєте, це так приємно – поміркувати над чимось, а потім з’ясувати, що ти мала рацію.

– Схоже, ви завжди маєте рацію, – сказав я, усміхаючись.

– Боюся, це зробило мене трохи самовпевненою, – зізналася міс Марпл. – Але я завжди думала про те, що коли переді мною постане справжня велика таємниця, чи зможу я зробити те саме. Тобто чи зможу розгадати її правильно. З погляду логіки, вона нічим не має відрізнятися від таємниць дрібних. Адже, скажімо, маленька модель торпеди, яка працює, нічим не відрізняється від справжньої торпеди.

– Ви вважаєте, що все залежить від подібності, а розміри – не головне, – повільно промовив я. – Логічно справді має так бути. Але я не переконаний, що це підтвердиться на практиці.

– Безперечно, це одне й те саме, – підтвердила міс Марпл. – Усе, що зводиться до спільного знаменника, – здається, так нас навчали у школі, – є одним і тим самим. Тут і гроші, і взаємне притягування людей… е… е… протилежної статі, і дивакуватість, звичайно, – так багато людей є диваками, чи не так? Насправді диваками є майже всі, коли ви добре познайомитеся з ними. Так, нормальні люди іноді казна-що витворяють, а люди начебто ненормальні іноді бувають цілком здоровими й нічим не прикметними. Фактично зрозуміти людину можна тільки в тому випадку, якщо порівняєш її з іншою людиною, яку ти знала або яка тобі зустрічалася. Ви дуже здивувалися б, якби знали, як мало відмінних типів існує в середовищі людей.

– Ви мене лякаєте, – сказав я. – Маю відчуття, ніби мене роздивляються під мікроскопом.

– Звичайно, у мене й на думці не було розповісти про все це полковникові Мелчету – чоловікові, що так полюбляє владу, – або бідолашному інспекторові Слеку, який схожий на продавщицю у взуттєвій крамниці, що хоче продати вам лаковані чобітки, бо має їх на ваш розмір ноги й не звертає найменшої уваги на те, що ви хочете купити пантофлі з телячої шкіри.

Це справді була дуже влучна характеристика Слека.

– Але ви, містере Клемент, я переконана, знаєте про злочини не менше, аніж інспектор Слек. Я подумала, що якби ми стали працювати разом…

– Мені здається, – сказав я, – що кожен із нас у глибині свого серця уявляє себе Шерлоком Холмсом.

Потім я розповів їй про три візити, які я зробив цього полудня у відповідь на запросини трьох дам. Я розповів їй також про те, як Анна знайшла картину з порізаним обличчям. Розповів і про поведінку міс Крем у поліційному відділку, і про те, що сказав мені Гейдок про кристал, який я підібрав у лісі.

– Оскільки це я його знайшов, – закінчив я свою розповідь, – то мені хочеться, щоб він був важливим. Та, ймовірно, він не має ніякого стосунку до нашої справи.

– Останнім часом я прочитала багато американських детективних романів, які брала в бібліотеці, – сказала міс Марпл, – сподіваючись, що вони мені допоможуть.

– Ви прочитали в них що-небудь про пікринову кислоту?

– Боюся, що ні. Хоч пригадую, одного разу я читала детективну новелу, у якій чоловіка було отруєно, коли шкіру йому розтирали пікриновою кислотою та ланоліном.

– Але тут нікого не було отруєно, тому ваше розтирання нашої справи вочевидь не стосується, – сказав я.

Тоді я взяв свій опис подій і подав їй.

– Я намагався, – сказав я, – відновити послідовність фактів, що мають стосунок до нашої справи, з якомога більшою точністю.

Мій список

Четвер, 21-го числа цього місяця

12:30 – полковник Протеро змінює час своєї зустрічі зі мною з шостої години до чверті на сьому. Це почула, либонь, половина села.

12:45 – пістолет бачено на його звичному місці. (Але цей факт викликає сумнів, позаяк місіс Арчер раніше сказала, що вона не пригадує, коли востаннє його бачила.)

5:30 (приблизно) – полковник і місіс Протеро покидають Стару Садибу і їдуть у село на автомобілі.

5:30 – фальшивий телефонний дзвінок до мене від північних воріт Старої Садиби.

6:15 (або на хвилину раніше чи пізніше) – полковник Протеро приходить у церковний дім. Мері проводить його до кабінету.

6:20 – місіс Протеро приходить провулком і через сад до скляних дверей кабінету. Вона не бачить полковника Протеро.

6:29 – телефонний дзвінок із котеджу Лоренса Реддінґа для місіс Прайс Рідлі (за інформацією з комутатора).

6:30—6:35 – чутно постріл. (За умови, що час телефонного дзвінка вказано правильно.) Лоренс Реддінґ, Анна Протеро й доктор Стоун указують трохи раніший час, але місіс Прайс Рідлі, певно, має рацію.

6:45 – Лоренс Реддінґ приходить у церковний дім і знаходить труп.

6:48 – я зустрічаю Лоренса Реддінґа.

6:49 – я наштовхуюся на труп.

6:55 – Гейдок оглядає тіло.

Примітка: єдині двоє людей, які не мають алібі на 6:30—6:35 – це міс Крем і місіс Лестрандж. Міс Крем каже, вона була на розкопах, але її слів ніхто не підтверджує. Проте є всі підстави не приплутувати її до справи, позаяк ніщо її до неї не прив’язує. Місіс Лестрандж покинула дім доктора Гейдока після шостої години, пославшись на те, що має з кимось побачення. Де мало відбутися те побачення і з ким? Навряд чи вона мала зустрітися з полковником Протеро, бо він домовився зустрітися зі мною. Місіс Лестрандж і справді була близько від місця злочину, коли його було скоєно, але годі зрозуміти, який вона могла мати мотив, щоб убити полковника. Вона нічого не могла виграти від його смерті, а теорію інспектора про шантаж я не можу прийняти. Місіс Лестрандж не належить до жінок такого зразка. Крім того, незрозуміло, як би вона змогла заволодіти пістолетом Лоренса Реддінґа.

– Дуже ясно написано, – сказала міс Марпл, схвально кивнувши головою. – Справді дуже ясно. Джентльмени завжди вміють складати досконалі описи фактів.

– Ви погоджуєтеся з тим, що я написав? – запитав я.

– О, так – ви все занотували