Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Польська людність чинила спонтанний опір, до якого її також спонукали згадки про долю євреїв. Існувало загальне переконання, що на переселенців чекає смерть, тому незалежно від пори року люди намагалися врятуватися від виселення, нищили майно, різали худобу, яку мали би привласнити німці. Багато людей міняли конфесію (переходили у православ’я) та клопотали про видачу їм українських посвідок. На захист населення виступили Армія Крайова та Селянські Батальйони (БХ), які заходилися палити вже зайняті села, нещадно вбиваючи німецьких колоністів. Дійшло навіть до кількох битв між партизанами та німецькою жандармерією (зокрема під Войдою та Заборечно). Рух опору котився, наче лавина з гір, — у лютому 1943 року в Дистрикті Люблін німці зафіксували 1600 нападів (учинених як партизанами, так і кримінальними бандами), в березні — 2306, в квітні — 2320. Утім, АК намагалася обмежити свої операції до мінімуму, непокоячись, щоб вони не переросли в повстання, яке німці легко могли придушити.

Переселенська операція викликала незгоду серед керівництва ГГ. Цивільна влада на чолі з губернатором Гансом Франком була категорично проти неї. Її також розкритикував райхсміністр пропаганди Йозеф Ґебельс. Попри це, в ніч із 23 на 24 червня 1943 року Ґлобочник розпочав масштабну операцію «Вервольф» (Wehrwolf), метою якої було подальше виселення та знищення партизанських загонів. Були депортовані 173 села. З-поміж шістдесяти тисяч мешканців тих сіл були схоплені тридцять шість тисяч осіб, частину з них відправили до табору Майданек. Губернатор Дистрикту Люблін Ріхард Вендлер писав: «Ґлобочник повів кампанію зовсім по-іншому та в набагато ширших масштабах, ніж ми домовлялися. В результаті маємо тут хлів із масою людей, які безладно і безцільно кочують усією околицею»[246].

Переселенська акція не лише не ліквідувала, але достоту навпаки, посилила польський рух опору. У відповідь на німецькі починання генерал Коморовський «Бір» доручив провести відплатні акції, які полягали в «ліквідації індивідів, котрі під час пацифікацій вирізнялися звірячою жорстокістю та ревною участю в мордуванні, пригніченні та переслідуванні польської людності», а також у атаках «на німецькі села та хутори, мешканці яких брали пряму або опосередковану участь у злочинах окупанта. Такі села я наказав спалити, а мешканців вирізати дощенту»[247]. Згідно з отриманими наказами відбулися напади на німецькі колонії — серед яких, скажімо, Селиська, де за польськими даними були вбиті шістдесят німецьких переселенців.

Поразка на Курській дузі та крах Східного фронту врешті переконали нацистів, що політика Ґлобочника є чистим авантюризмом, отож 20 серпня 1943 року він мусив піти у відставку зі своєї посади (його перевели до Трієсту, після розгрому III Райху Ґлобочник наклав на себе руки). Його відставку з полегшенням зустріли навіть самі німці. Ріхард Вендлер висловив це почуття в листі до Гімлера: «Дорогий Гайнріху! Просто не можу висловити [...], як радо я зітхнув, почувши, що Ти вирішив перевести його в інше місце»[248].

Німецька провокація подіяла

На Люблінщині більшість населення складали поляки. Православні були тут у явній меншості, і це вже від самого початку ставило їх в зовсім іншу ситуацію, ніж українців на Волині. За даними перепису 1931 року на Люблінщині мешкали 208 400 православних.

Згідно з засновками Ганса Франка німці намагалися утримувати українців у Дистрикті Люблін у стані «певного задоволення», тому повернули їм деякі сакральні об’єкти, скажімо, кафедральний собор у Холмі. Під егідою УЦК розвинувся український кооперативний рух і шкільництво, постали гімназія в Холмі та учительська семінарія в Грубешові. Користуючись прихильною німецькою політикою, українці посіли чимало посад у місцевій адміністрації (війти, солтиси). Діячі УЦК радо вітали створення відділень УДП. У Дистрикті Люблін їх постало кількадесят, і поліція ота хутко зажила лихої слави серед польського населення. Щоб закріпити українські досягнення, голова УЦК Володимир Кубійович пропонував виділити на території ГГ зону, де мали би право мешкати тільки українці, поляків звідти слід було депортували. Така доля мала, зокрема, спіткати польське населення зі Східної Люблінщини.

Початок німецько-радянської війни послабив розвиток українського громадського життя на Люблінщині. Після окупації України Вермахтом на схід переважно виїхали прибульці з Галичини, які досі активно провадили політику українізації. Німецькі пацифікації, здійснювані в 1942 році у відповідь на дії партизанів, зачепили й українську людність. Ці репресії заскочили українців, проте їхні сподівання на політику III Райху були такими значними, що зазвичай свої клопоти вони пояснювали польськими провокаціями.

До виселень, які розпочалися наприкінці 1942 року, УЦК поставився радше позитивно. Кубійович, передаючи керівництву ГГ чергові пам’ятні записки з пропозиціями про організацію переселень і створення окремих, суто українських кантонів у ГГ, мабуть, наївно вирішив, що виселення на Замостянщині є певним кроком у цьому напрямку. Під час зустрічі з Гансом Франком у серпні 1943 року він позитивно оцінив «Ukraineaktion». Застереження в Кубійовича виникли тільки з приводу втілення операції «Вервольф». Під час цієї операції німці депортували кількасот українських сімей, але, позаяк вони дочасно припинили операцію, то не встигли усунути поляків з тих господарств, до яких мали переселити українців. Відтак ті залишилися без даху над головою. Тому Кубійович попросив завершити операцію, а також попросив зміцнити місцеву українську поліцію. Франк, який на початку зустрічі подарував Кубійовичу своє фото з присвятою, почувши вимоги голови УЦК, запевнив його, що вони будуть виконані, але, на щастя для польських родин, ця обіцянка виявилися порожнім звуком.

Українці, котрих змушували займати польські господарства, реагували на це зовсім інакше, ніж діячі УЦК. Вони також чулися скривдженими, бо їх нещодавно змусили поквапом покинути власні обійстя. Однак, з точки зору депортованих поляків українські переселенці були грабіжниками їхнього майна та німецькими колаборантами. Таке враження посилювала діяльність УДП, яка брала активну участь у німецьких репресіях. Не дивно, що за цих обставин німецька провокація завершилася повним успіхом. Адже поляки, які заходилися організувати самооборону, й справді частину ударів спрямували проти української людності.

Від січня 1943 року польські партизанські загони приступили до «відстрілу» українських солтисів, агрономів, уповноважених Українського Допомогового Комітету. Скажімо, в Грубешівському повіті загинули голова грубешівського УДК Яків Струтинський і організатор самооборони в цьому повіті полковник Яків Гальчевський. Групи АК і БХ нападали на пости Української Допоміжної Поліції, в березні 1943 року розгромили їх у Потурині та Модрині. В найважчому становищі опинилися українці, котрі мешкали в Білґорайському повіті. Поляки безугавно нападали на них, відбираючи майно — коней, одяг. Часто напади супроводжувалися побиттями, а іноді й убивствами. Все це було покликано змусити їх покинути зайняті господарства.

Але