Читати книгу - "Називай мене Мері..."

водія. Назад звідси сам точно не вибереться.

За високим старим парканом загавкав собака.

Згадавши прийом у Вампіра, повів плечима — глядиш, тут теж нацькують пса. Та здавати назад не вийде, тож Кобзар шарпнув хвіртку. Вона виявилася зачиненою зсередини лише на стару допотопну клямку. Зайшовши, побачив невеличку дворнягу. Собака захлинався, проте до прибульця не рвонув, крутився на одному місці, сіпався вперед, притискаючи гострі вуха до голови.

— Є хто? Добрий день! — гукнув Олег, перекрикуючи пса.

— Тихо, Данко! Цить, кажу, як ти набридла, дурна!

З-за хати вже виходила повнява дівчина з простим, круглим лицем, кирпата, вкрита густим ластовинням. Виглядала старшою за свій вік років на десять, особливо в тумаках, зелених спортивках і теплій плетеній кофті. Голову прикрила квітчастою хусткою, з-під якої вибивалися перепалені кучері.

Порожнє відро в руці.

Собака вмовк, подріботів до хазяйки, потерся об ногу, потому невдоволено обернувся до Кобзаря, знову дзявкнув.

— Не вкусить, — сказала дівчина.

— Ніколи в це не вірив. Псів заводять і тримають, аби кусали.

— Цей приблудний. Тупніть ногою — чкурне, аж гай загуде. Гавкає так, для порядку. Вредний, — і відразу: — Ви хто? До кого?

— До вас. Якщо ви Оля Тимчук.

— Оля, — кивнула ствердно.

— Олег. Поговорити треба. Аби ще ваш Данко замовк...

— Не заткається, навіть якщо нагнати в садок. Заходьте краще в хату.

Поставила відро біля ґанку, стягнула хустку, зайшла першою. Кобзар рушив за нею, на ходу перевірив сказане — тупнув на собаку. Той загавкав голосніше, але при тому дійсно підібгав хвоста й спершу позадкував, далі — чкурнув за хату. Тепер дошкульне гавкання линуло звідти.

Всередині було чисто й без надмірності. Про час теперішній свідчили хіба комп’ютер на старому, накритому зеленою скатертиною письмовому столі, й куплений років п’ятнадцять тому телевізор на облупленому, типово бабусиному комоді. Якщо не зважати на них, життя в помешканні завмерло.

— Так ви хто? — не лише голос і вираз очей, Оля вся виглядала втіленням величезної втоми. — Чаю, може?

— Дякую. Я ненадовго. Хоча... Як піде.

— Що піде?

— Розмова.

— На предмет?

— Марія Запорожець. Вона ще називала себе Мері.

— А... — дівчина опустилася на старий рипучий стілець. — Сідайте.

Кобзар вмостився навпроти. Під ним стілець рипнув сильніше.

— Не почула, хто ви. З поліції?

— Я схожий?

— Там різні працюють.

— Чому відразу подумали про поліцію?

— Бо Машка знайшла проблеми. Я не могла нічого краще порадити, як іти в поліцію. Не знаю, послухала чи ні. Не чула про неї відтоді.

— Відколи?

— Тижнів два як.

Кобзар вибив пальцями дріб на коліні.

— Ми були знайомі з Мері. Коротко. Вона встигла сказати, що має проблеми. Але не пояснила нічого.

— Знаєте, раз ви не з поліції і Машка нічого вам не пояснила, — до побачення. Теж не скажу нічого.

Кобзар зрозумів: далі тягнути не вийде.

— Ольго, послухайте уважно. Чесне слово, збирався відгородити вас від цього. Вам і свого клопоту не бракує. Живете сама, бачу, хазяйство, мусите зводити кінці з кінцями. Батьки...

— Їх давно нема. Ми в гуртожитку жили, при санаторії у Ворзелі. Потім... — вона поворушила губами, добираючи слова, аби не боліло, — ну, після... Ця хата від бабусі в спадок. Її поховала три роки тому. І правду кажете, не живу. Виживаю скорше. Думала, вдвох із Машкою буде легше. Тільки ж вона ніколи в житті не порпалася на городі. А в мене ще кури, трохи кролів, ось порося взяла. Сад, квіти. Все на базар, з роботою не дуже тут. Добре, хоч за дах над головою платить не треба. Що вам ще треба?

— Марії нема більше.

Не збирався лупити отак відразу, межиочі. Вирвалося, бо не міг уже тримати.

12

Ольга зблідла.

Здавалося, побіліло навіть рясне ластовиння. Тихенько зойкнула, взялася за серце. Глибоко вдихнула, і Кобзар подався вперед — хотів підхопити, не дати впасти. Але дівчина втрималася, видихнула, розстебнула кофту вгорі, під нею виявилася чоловіча сорочка. Її комір Ольга теж розстебнула.

— Догралася. Мала де? З ким?

— Яка мала? — Олег знав відповідь.

— Донька. Анна. Їй рочок лише. Машка спершу тут жила, в мене, коли завагітніла. Потім забралася, переїхала на квартиру, — круглі очі зволожились. — Як немає? Вбили?

— Олю, ви багато знаєте. Я бачу. Можете вірити мені, як собі. Я хочу знайти вбивцю. Не має значення, хто я. Розкажіть усе, хоча б заради пам’яті про Мері.

Дівчина поволі приходила до тями.

— Дитина де? З ким?

— Не знаю. Чесне слово.

— Вбивця — то таке. Аню шукайте. То все через малу.

— Все?

— Я поясню, — голос уже не тремтів. — Чесно? Давно кортить комусь розказати, поговорити. Не знаю, куди йти, в які двері стукати. Ну, не так, щоб дуже давно, — уточнила, — але третій тиждень пішов, як це мене мучить, крутить, не відпускає. Спати перестала. Машка — то таке, хоча... Вже все, Господи мій милий... Ой!

Зірвалася відразу, змусивши Кобзаря здригнутися. Впала грудьми на стіл, розкинула руки, заридала вголос. Витримка враз покинула її. Олег спершу кинувся до Ольги, взяв за плечі, намагаючись хоч якось заспокоїти. Марно. Пошукав і знайшов воду в початій пляшці, хлюпнув у кухоль, ледь не силою змусив дівчину випити. Після третього великого ковтка вона захлинулася, прокашлялася, дозволила Кобзареві постукати себе долонею по спині між лопаток — і заспокоїлася так само раптово, як впала в істерику. Знов сіла прямо, мов школярка-відмінниця на екзамені. Склала руки на колінах, облизала губи.

— Дайте водички ще.

Олег простягнув пляшку, Ольга випила з горлечка, ігноруючи кухоль.

— Ми зустрілися влітку, понад три роки тому. Тоді війна лиш починалася, ще ніхто нічого до пуття не розумів. Біженці думали — пересидять у родичів. Чомусь вирішили: до першого вересня все стихне, бо, бачте, дітям треба йти до школи. Наче канікули, постріляли, літо провели, — витерла пальцем вологу з лівого ока. — Я філолог за освітою, до речі. Роботи за фахом у Бучі, самі розумієте, нема. Живу з городу, з хазяйства, отримувала якусь дрібну допомогу як безробітна, але зараз і того нема. Продати хату і в Київ? За скільки продам? Лінгвіст у Києві знайде роботу? Прибиральницею чи так само на базарі? Тут хоч жити є де. Це я