Читати книгу - "Таємничий острів"

наша коли-небудь охолоне; остигання відбудеться, звичайно, не відразу, а поступово. Що ж тоді станеться? У більш-менш далекому майбутньому, зона помірного клімату спорожніє, як тепер незаселені полярні області. Її населення і тварини відступлять до широт, які одержують більше сонячного тепла. Відбудеться велике переселення. Європа, Центральна Азія, Північна Америка поступово будуть залишені так само, як Австралазія і віддалені від екватора області Південної Америки. Рослинність рухатиметься за людьми. Флора, а разом з нею і фауна пересунуться до екватора, життя зосередиться головним чином у центральних частинах Південної Америки й Африки. Лопарі та, самоїди знайдуть звичні для них кліматичні умови узбережжя Льодовитого океану на берегах Середземномор’я. Хто здатен гарантувати, що в цю епоху екваторіальні області не виявляться занадто тісними для людства, що Вони зможуть вмістити і прогодувати все населення земної кулі? Чому не припустити, що завбачлива природа вже тепер закладає біля екватора основи нового материка для прийдешнього переселення рослинного і тваринного світу і що вона поклала творення цього материка на коралових інфузорій? Я часто міркував над усіма цими питаннями, друзі мої, і серйозно вважаю, що коли-небудь вигляд нашої планети абсолютно зміниться. Піднімуться з безодень морських нові континенти, а старі опустяться в глибини океанів. У прийдешні століття нові Колумби відкриють невідомі людству землі, утворені вершинами Чимборасо, Гімалаїв або Монбланом, — клаптики поглинених океанами материків — Америки, Азії, Європи. А потім і нові материки теж стануть ненаселені, згасне тепло Землі так само, як покидає воно захололе тіло, зникне життя на нашій планеті, якщо не на віки, то на якийсь довгий час. І можливо, тоді наш сфероїд, що, здавалося спочив смертним сном, відродиться до життя в якихось нових, кращих умовах! Але все це, друзі, таємниці світобудови, відомі лише Творцю всього сущого. Заговоривши про роботу коралових поліпів, я, мабуть, занадто захопився міркуваннями про долю Землі.

— Дорогий Сайресе, — відповів Гедеон Спілет, — ці теорії для мене — пророцтва. Коли-небудь вони здійсняться.

— Це таємниця провидіння, — відповів Сайрес Сміт.

— Ну й справи! — озвався Пенкроф, який слухав інженера з напруженою увагою. — А скажіть, будь ласка, містере Сайрес, може, й острів Лінкольна теж побудований поліпами?

— Ні, — відповів Сайрес Сміт, — він суто вулканічного походження.

— Виходить, він коли-небудь зникне?

— Можливо.

— Сподіваюся, нас тоді вже тут не буде.

— Звичайно, не буде. Заспокойтеся, Пенкрофе. Навіщо нам тут вікувати? Ми вже як-небудь звідси виберемося.

— Але поки що давайте влаштовуватися тут начебто назавжди, — сказав Гедеон Спілет. — Нічого не треба робити наполовину.

Слова ці стали висновком бесіди. Сніданок закінчився. Дослідники рушили далі й дійшли до початку боліт.

Болота займали величезний простір, тяглися до округлого виступу на південно-східному боці острова, загальна їхня площа охоплювала приблизно двадцять квадратних миль. Багнистий ґрунт складався з глини і кремнезему, змішаних з гниючими залишками рослин. Тут росли очерет, болотний мох, осока, рогіз; подекуди поверхню трясовини покривав товстий шар дерну, схожий на килим із зеленого бобрику, подекуди поблискували на сонці затягнуті льодом «вікна» болота. Найсильніші дощі або розливи ріки, у якій зненацька піднімався рівень, не могли б так затопити ці низини. Саме собою напрошувалася правильна думка, що тут просочувалися на поверхню землі ґрунтові води. Виникало побоювання, що в літню спеку повітря на болоті насичували шкідливі міазми, які породжують болотну лихоманку.

Над очеретами і біля самої поверхні води літало безліч птахів. Вправні стрілки, знавці полювання на болотах, не зробили б тут даремно жодного пострілу. Дикі качки, шилохвости, чирки, кулики жили тут великими зграями, і вся ця нелякана дичина вільно підпускала до себе людей.

Одним зарядом дробу напевно вдалося б покласти кілька десятків птахів, — так тісно сиділи вони біля води. Наші мисливці могли бити їх тільки стрілами. Трофеїв це давало, звичайно, менше, але безшумні стріли мали ту перевагу, що не розполохували птахів, тоді як від гучного пострілу вони розлетілися б на всі боки. Мисливці втішились на перший раз скромною здобиччю, що складалася з дюжини качок; цих качок вирізняло біле оперення з коричневою опояскою, зелена шапочка, чорні крила з білими і рудими цяточками, плоский дзьоб, — Герберт відразу впізнав у них казарок. Топ ретельно підбирав підстрелених птахів; на їхню честь стоячим водам дали назву «Качине болото». Отже, у колоністів з’явилося нове надійне джерело дичини. Надалі випадало тільки не лінуватися ходити туди. Крім того, припускалося, що деякі породи цих птахів вдасться якщо не приручити, то хоча б переселити в околиці озера, де вони б знаходилися у мисливців під рукою.

О п’ятій годині вечора Сайрес Сміт і його супутники вирішили повертатися, перетнули Качине болото і перебралися через ріку Віддяки крижаним мостом.

О восьмій годині вечора всі вже були в Гранітному палаці.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Пастки. — Лисиці. — Пекарі. — Вітер з північного заходу. — Хуртовина. — Кошикарі. — У розпал морозів. — Цукроваріння. — Загадковий колодязь. — Проектоване дослідження. — Дробинка

Холоди стояли до п’ятнадцятого серпня, але особливо сильних морозів не було. За безвітряної погоди вони переносились доволі легко, але коли дув вітер, колоністам було сутужно, тому що одяг погано їх захищав. Пенкроф уже досадував, що на острові Лінкольна не знайшли собі притулку кілька ведмежих сімейств замість лисиць і тюленів, у яких, на його думку, хутро трішки підкачало.

— так, ось ведмеді добре одягнені — по-зимовому! — говорив він. — Зняти б з якого-небудь ведмедика шубу та для себе її пристосувати… Тепло!

— Ич який! — сміючись, піддражнював Наб. — так тобі й віддасть ведмедик добровільно свою шубу. Він не з добреньких.

— Не дасть, так самі візьмемо, Набе. Доведеться йому віддати, таки доведеться, — категоричним тоном заперечив Пенкроф.

Але ведмеді не водилися на острові, принаймні вони жодного разу не показувалися.

Все-таки Герберт, Пенкроф і журналіст взялися ставити пастки на плато Круговиду і на галявині лісу. Пенкроф вважав, що будь-яка здобич згодиться, і якщо обновлять пастки гризуни або хижаки, вони будуть прийняті в Гранітному палаці з пошаною.

До речі, пастки були влаштовані дуже просто: вириту яму згори прикрили гілками і травою, а на дні — приманка, яка вабила звірів сильним запахом, — ось й все. Ями рили не де заманеться, а там, де зустрічалися численні сліди, які вказували, що чотириногі часто відвідують ці місця. Мисливці щодня ходили оглядати свої пастки і в перший же день знайшли там трьох представників тієї самої породи лисиць, що їм уже зустрічалися на правому березі ріки Віддяки.

— Та що ж це таке! Від лисиць проходу немає в тутешніх краях! — обурювався Пенкроф, витягши з ями третю лисицю, що мала досить