Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

на умивальниці, і, побачивши, що в хвилюванні Кеті забула на столику перед дзеркалом гребінчик, додав його до своїх фетишів-реліквій.

Опівдні повернувся Швейк, який ходив шукати стаєнного пінчера для надпоручника.

— Швейку, — сказав надпоручник. — Вам поталанило. Дама, яка в мене мешкала, вже поїхала. Її забрав чоловік. А за всі послуги, які ви їй робили, вона залишила на умивальниці 400 крон. Вам треба гарно подякувати їй, а також її чоловікові, бо, власне, це його гроші, які вона взяла з собою на дорогу. Я зараз продиктую вам листа.

І продиктував:

«Вельмишановний пане! Передайте, будь паска, найсердечнішу подяку за 400 крон, які мені подарувала ваша пані за послуги під час її перебування в Празі. Все, що я для неї робив, я робив радо, а тому не можу прийняти цієї суми і відсилаю її...»

— Ну ж, пишіть далі, Швейку, чого ви крутитеся, начебто вам вугілля в штани насипали. На чому я зупинився?

— І відсилаю її... — тремтячим, сповненим трагізму голосом прошепотів Швейк.

— Так, добре: «...відсилаю її із запевненням своєї найглибшої пошани. Для ясної пані передаю низький уклін і цілую їй ручки. Йозеф Швейк, офіцерський денщик надпоручника Лукаша». Готово?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, бракує дати...

— 20 грудня 1914 року. Так. А тепер заадресуйте конверт, візьміть цих чотириста крон, віднесіть їх на пошту і відішліть на цю адресу.

Надпоручник Лукаш почав весело насвистувати арію з оперети «Розлучена пані».

— Ще одне, Швейку, — сказав надпоручник, коли Швейк збирався на пошту. — Що з тим собачкою, ви вже ходили його шукати?

— Маю вже на одного зуб, пане обер-лейтенант, дуже гарне звірятко. Але важко буде його добути. Думаю, завтра таки приведу. Кусає!

VI

Надпоручник Лукаш останнього слова не почув, а воно ж мало таке велике значення. «Ця потвора кусала, як скажена, — хотів ще раз повторити Швейк, але врешті подумав: «Що, власне, надпоручникові до того? Хочеться йому пса, то буде його мати!»

Легко сказати: «Приведіть мені пса!», але нелегко його привести, бо власники дуже бережуть своїх собак, навіть і нечистокровних. Навіть звичайного цуцика, який нічого іншого не робить, лише гріє ноги якійсь старій бабуні, власник любить і не дасть скривдити.

Пес, особливо чистокровний, очевидно, інстинктивно передчуває, що одного чудесного дня його викрадуть у пана. Він безперестанку живе в страху, боячись попасти в руки злодіям, які обов’язково його викрадуть. Наприклад, на прогулянці пес, відбігши від хазяїна, спочатку веселий, грайливий, бавиться з іншими псами, безсоромно лізе на них, вони на нього, обнюхує придорожнє каміння, задирає ніжку на кожному розі й навіть на кошики перекупок з картоплею. Словом, надзвичайно тішиться життям, і світ здається йому таким гарним, як юнакові після отримання атестату зрілості.

Та ось ви помічаєте, як його грайливий настрій раптово зникає: пес відчуває, що заблукав, і його охоплює розпач. Переляканий, він бігає по вулиці, нюхає повітря, скавучить. Нарешті, втративши всяку надію і підібгавши хвіст поміж ноги, прищулює назад вуха і жене серединою вулиці, куди ноги несуть.

Якби він міг говорити, мабуть, репетував би на весь голос: «Ой, падоньку, що ж то буде? Мене хтось украде!»

Чи доводилось вам коли-небудь бувати на псарні і бачити там нажахані собачі створіння? Всі вони крадені. Велике місто виплекало особливий вид злодіїв, що живуть виключно з крадіжки собак. Існують породи маленьких салонних песиків, карликові тер’єри, завбільшки з рукавичку, які вміщуються в кишені пальта або в дамській муфті, їх там і носять. Але злодії навіть звідтіля примудряються бідолашку висмикнути. Злого німецького плямистого дога, який оскаженіло стереже приміську віллу, вкрадуть уночі. Поліцейського собаку поцуплять у детектива просто з-під носа. Якщо ведете собаку на повідку, переріжуть вам ремінчик і вмить — немов крізь землю проваляться: ви ошелешено витріщаєтеся на обривок, — а пса немає. П’ятдесят відсотків псів, які зустрічаються по вулицях, уже кілька разів міняли своїх господарів, і часто через кілька років ви можете купити свого власного пса, вкраденого у вас ще цуциком на прогулянці. Найбільша небезпека бути вкраденими загрожує собакам, коли їх виводять на вулицю за малою або великою потребою. Найбільше їх пропадає саме під час останнього акту. Ось тому кожний собака при цьому обережно роззирається на всі боки.

Існує кілька способів крадіжки псів. Їх крадуть або прямо — це щось на зразок кишенькової крадіжки, — або нещасну тваринку підступно підманюють до себе. Собака — створіння вірне... але тільки в читанці або в підручнику природознавства. Дайте найвірнішому псові понюхати смаженої кінської ковбаси, і він уже пропащий. Одразу ж забуває про свого пана, поруч якого йде, обертається і, як заворожений, іде за вами, причому з рота в нього капає слина, і, передчуваючи велику насолоду від ковбаси, він привітно крутить хвостом, потягує ніздрями, як найбуйніший жеребець, коли його підводять до кобили.

***

На Малій Страні біля Замецьких сходів знайшла притулок невеличка пивниця. Одного дня в її півтемному кутку сиділи двоє: вояка і цивільний. Схилившись один до одного, вони таємниче перешіптувались і скидалися на змовників часів Венеційської республіки.

— Щодня о восьмій зранку, — пошепки говорив цивільний до вояка, — ходить з ним служниця на ріг Гавлічкової площі в напрямку парку. Але він, потвора, кусається, як навіжений. Погладити себе не дасть.

І, ще ближче нахилившись до вояка, зашепотів йому на вухо:

— Навіть ковбаски не жере.

— А смажену?

— І смажену не жере!

Обидва сплюнули.

— То що ж ця потвора жере?

— А біс її знає. Бувають такі розпещені і гладкі пси, чисто, як той архієпископ.

Вояк з цивільним цокнулися склянками і цивільний пошепки повів далі:

— Один чорний шпіц — він до зарізу потрібен був мені для псарні над Кламовкою, — не хотів узяти від мене ковбаски. Я никав за ним добрих три дні, поки мені урвався терпець, і я запитав пані, яка з тим собакою прогулювалась, від чого той пес такий гарний? Що він їсть? Паню немов хто по серцю погладив, вона й каже: «Песик найбільше любить котлети». Отож я йому й купив відбивну котлету. Це, напевно, буде найкраща, думав я. А він, стерво собаче, ані не моргнув на неї, бо котлета була теляча. А пса привчили до свинини. Треба було купити йому свинячу котлету. Дав я йому понюхати й побіг. Пес за мною. Панійка у вереск: «Пунтику, Пунтику!» Але куди