Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

миті, коли отець Комптон промовляє: «У цю найрадіснішу зі всіх ночей…», Генрі встає та спішно виходить. Отець стежить очима, як Генрі встає та йде до дверей. Спостерігаю, як він прослизає у двері, й вони зачиняються за ним.

Генрі: Стою, як виявляється, у передпокої початкової школи. Без паніки, постійно собі повторюю. Ніхто тебе не бачить. Сховайся десь. Роззираюсь довкола, відчуваю якийсь безконтрольний страх, бачу двері: «Чоловічий туалет». Відчиняю, опиняюся у мініатюрному хлопчачому туалеті, обкладеному коричневою плиткою, всі приладдя крихітні та низькі, майже до землі, радіатор прорвало, і це підсилює запах казенного мила. Трохи прочиняю вікно та просовую голову в шпарину. Нічого не видно, лише ялинки, що повністю затуляють увесь краєвид. Холодне повітря має хвойний присмак. За кілька хвилин мені стає краще. Лягаю на плитку, скручуюся, підборіддям торкаюся колін. Ось і я. Цілий. Тут. Зараз. На цій коричневій підлозі. Я ж так небагато прошу. Безперервність та цілісність. Звичайно, якщо навіть Бог і існує, то він хоче, щоб ми були добрими; немудро було би очікувати, щоби всі були добрими просто так, без жодної на те причини. А Клер – дуже, дуже добра, вона навіть вірить у Бога. Для чого ставити її у незручне становище перед усіма тими людьми?

Розплющую очі. Все це крихітне фарфорове причандалля розпливається перед моїми очима, мерехтить різними кольорами веселки; небесно-голубий, зелений, пурпуровий. Відмовляюся йти, не хочу зникати, не зараз. Весь тремчу. «Ні!» – але щезаю.

Клер: Отець закінчує проповідь про мир у всьому світі. Тато перехиляється через Шерон та Марка й шепоче:

– Твоєму другу зле?

– Так, – шепочу у відповідь. – У нього дуже болить голова, через це у нього деколи нудота.

– Може, я піду й подивлюся, чи йому потрібна допомога?

– Ні. Все буде добре.

Це тата не переконало, але він усе ж залишається на своєму місці. Отець благословляє Тіло Христове. Намагаюся стриматися, щоб не вибігти й самій почати шукати Генрі. Перші лавки встають до причастя. Алісія грає Сюїту № 2 для віолончелі Баха. Сумну, але милу. Генрі, повернися. Повернися.

Генрі: Я у своїй квартирі в Чикаґо. Темно. Стою на колінах у вітальні. Похитуючись, піднімаюсь, боляче вдаряюся ліктем об книжкові полички.

– Чорт!

У це неможливо повірити. Навіть одного дня не можу провести з сім’єю Клер! Мене всмоктало та виплюнуло у своє власне чортове помешкання, ніби той бісів більярдний м’яч.

– Гей!

Повертаюсь і бачу себе, сонного, який підводиться з дивана.

– Яке сьогодні число? – вимогливо запитую.

– Двадцять восьме грудня 1991 року.

Значить, уже минуло чотири дні.

Сідаю на ліжко.

– Це нестерпно.

– Розслабся. Повернешся за кілька хвилин. Ніхто навіть не помітить. Усе буде добре аж до кінця гостин.

– Справді?

– Справді. Перестань нити, – каже мій інший я, ідеально копіюючи татів голос.

Хочеться його стукнути. А сенс? У фоновому режимі чутно музику.

– Це Бах?

– Га? А, так. У твоїй голові. Це Алісія.

– Дивно.

Біжу до ванної кімнати та майже встигаю.

Клер: Отець причащає останніх кількох прихожан, аж тут з’являється Генрі. Дещо блідий, але на ногах. Іде центральним проходом та протискається до мене.

– Служба завершена. Йдіть у мирі, – промовляє отець Комптон.

– Амінь, – лунає в церкві.

Хлопці-прислужники скупчуються довкола отця, наче зграя риб і самовдоволено йдуть центральним проходом, а ми вишиковуємося услід за ними. Чую, як Шерон запитує Генрі, чи з ним усе нормально, та відповіді його не чую – нас уже перехопили Гелен та Рут, і мені потрібно знайомити їх з Генрі.

– Але ми вже знайомі! – манірно говорить Гелен.

Генрі стривожено дивиться на мене. Заперечливо хитаю головою, але Гелен хитро посміхається:

– Ну, може, й ні.

– Приємно познайомитися… Генрі.

Рут сором’язливо протягує Генрі руку. На мій подив, він якийсь час її притримує, а потім, ще до того, як я представила її, каже:

– Привіт, Рут.

Проте вона, наскільки по ній помітно, не впізнає його. Якраз тоді, коли до нас продирається Алісія, розпихуючи всіх довкола своєю віолончеллю, до нашої компанії приєднується Лаура.

– Приходьте завтра до мене, – запрошує вона. – О четвертій батьки їдуть на Багами.

Усі з радістю погоджуємося. Щороку, відразу після розпаковування різдвяних подарунків, батьки Лори їдуть у якісь тропіки. І щороку, тільки-но їхня автівка щезає за поворотом, усі ми злітаємося до неї. Розходимося з побажаннями «Щасливого Різдва!». Коли виходимо бічними дверима на стоянку, Алісія промовляє:

– Ех! Я так і знала!

Випало багато снігу. Світ, здається, переродився у все біле. Стою як укопана та споглядаю дерева й автівки через дорогу, що веде до озера, замерзлого, невидимого, на березі, який далеко внизу під бескидами. Генрі стоїть біля мене, чекає. Марк кличе:

– Ходімо, Клер.

І я йду.

Генрі: О пів на другу ночі заходимо в Медовларк-гауз. Усю дорогу Філіп вичитував Алісію за її «помилку» на початку «Тихої ночі». Вона покірно сиділа, дивлячись крізь вікно на темні будинки та машини. Ще по разів п’ятдесят бажаємо одне одному «Щасливого Різдва!». Відтак підіймаємося до своїх кімнат. Усі, крім Алісії та Клер, які зникають у кімнатці в кінці коридору на першому поверсі. Не знаю, куди подітися, імпульсивно йду за ними.

– Повний придурок, – заглядаючи за двері, чую слова Алісії.

У кімнаті красується величезний більярдний стіл, купається у яскравому світлі лампи, що висить над ним. Клер збирає більярдні кулі, Алісія ходить туди-сюди в тіні, на межі світла.

– Що ж, якщо ти навмисне його злиш і він злиться, тоді не розумію, чому ти так засмучуєшся, – резонно зауважує Клер.

– Він просто такий самовдоволений, – відповідає Алісія, розсікаючи кулаком повітря.

Кашляю. Вони підстрибують з несподіванки.

– О, Генрі. Дякувати Богу, це ти. Думала, що то тато, – каже Клер.

– Хочеш пограти? – пропонує Алісія.

– Ні, просто подивлюся.

Сідаю на невеличкий стілець, що біля столу.

Клер передає Алісії кий. Та намащує його кінчик крейдою, відтак різко розбиває. Дві смугасті кулі залітають у бокові лузи. Алісія забиває ще дві, а потім промахується. Отож, у неї комбінований дуплет.

– О-о! У мене проблеми, – каже Клер і заганяє першу, потім кулю номер два, яка балансувала на краю лузи. Наступним ударом вона відправляє биток у лузу, відразу за номером три. Алісія виймає обидві кулі та вибудовує свій удар. Без зайвих церемоній заганяє смугасті кулі.

– Куля вісім, бокова луза, – озвучує Алісія.

Гру завершено.

– Ой, – зітхає Клер. – Упевнений, що не хочеш грати? – Пропонує мені свій кий.

– Ну ж бо, Генрі! – закликає Алісія. – Хтось із вас хоче щось випити?

– Ні, – відповідає Клер.

– А що є? – запитую.

Алісія вмикає