Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

спадає з перевантажених гілок, крик сови, звук мотора, що зникає в темряві.

І я бачу, як звиваюся вздовж довгої прямої дороги поміж дерев, відчуваючи пружинну м’якість голок під ногами.

Але що було далі, не знаю. Коли намагаюся згадати, виникає відчуття, що хапаю епізод, який відображається на поверхні води. Образи з’являються, проте коли хочу вхопити їх до рук, вони вкриваються численними брижами, і, зрештою, в моїх руках лише вода.

Щось трапилося в темряві зі мною, з Клер та Джеймсом. Чи там був хтось. Проте хто? Що?

— Що ж, Леоноро, я дуже задоволений тобою, — лікар Міллер відкладає вбік ручку. — Мене трохи непокоїть ця прогалина в пам’яті, але — з твоїх слів — спогади потроху повертаються. Не бачу причини тебе тут більше тримати. Тобі знадобляться ще кілька оглядів, але це може тобі призначити й терапевт.

Не встигаю обробити почуту інформацію, як він веде далі.

— Вдома є кому тобі допомогти?

Що?

— Н-ні, — витискаю. — Я живу сама.

— Так, а ти можеш побути кілька днів у друзів? Чи хтось із них заходитиме до тебе? Ти, звісно, пречудово видужуєш, проте мені не дуже хочеться відпускати тебе в порожній будинок.

— Я мешкаю в Лондоні, — кажу навмання. Що мені йому казати? У мене немає нікого, кому б нав’язатися на тиждень. Утекти до маминих розпростертих обіймів в Австралію також не варіант.

— Ясно, тебе зможе хтось відвезти?

Згадую Ніну, ймовірно. Її я можу попросити допомогти дістатися додому. Хіба мене можуть так швидко виштовхати звідси?

— Не розумію, — звертаюся до медсестри після того, як лікар зібрав записи й пішов. — Про це ніхто і словом не обмовився.

— Не хвилюйся, — заспокоює вона. — Ніхто тебе не викине надвір, як собаку. Але нам потрібне місце, а твоєму здоров’ю більше нічого не загрожує, тому…

Тому я тут небажаний гість.

Дивно, як сильно б’є по голові ця новина. Розумію, що за ці кілька днів перебування я навіть звикла до закладу. Лікарня раніше здавалася кліткою, а ось тепер, коли двері відчинені, я не хочу її полишати. Я звикла покладатися на лікарів та медичних працівників, буденність та рутину, що захищала від поліції, реальності, від усього, що трапилося.

Що мені робити після виписки? Ламарр трястиме мою душу й удома?

— Вам варто зв’язатися з поліцією, — нарешті кажу їй, самотня й покинута. — Не впевнена, що вони дозволять мені поїхати з Нортумберленда.

— Точно, я й забула, що ти те бідне дівча після аварії. Не хвилюйся, ми ще раз перевіримо, чи їх поінформовано.

— Детектив-констебль Ламарр, — наголошую їй. — Та, що приходила сюди, — не хочу, щоб вона говорила з товстошиїм та похмурим Робертсом.

— Я їй повідомлю. Не хвилюйся, зрештою, сьогодні тебе ніхто не чіпатиме — це точно.

Після нашої розмови намагаюся зрозуміти все, що трапилося.

Мене виписують. Можливо, вже завтра.

А що далі?

Мені можуть дозволити поїхати до Лондона, чи… Чи ні? І якщо ні — значить арешт. Я намагаюся пригадати, що знаю про свої права. Якщо мене арештують, мене допитуватимуть. Затримають на тридцять шість годин? Гадаю, вони можуть отримати судове розпорядження, щоб продовжити термін, проте певності в тому не маю. От лайно, я ж пишу про злочини та кримінал. Як я можу цього не знати?

Треба зателефонувати Ніні, але телефона нема. У мене є один у палаті, але без кредитної картки він ні до чого. Мій гаманець та речі в поліції. Ймовірно, зателефонувати можна з медсестринської кімнати. Упевнена, вони б не відмовили, якби питання стосувалося чогось важливого, наприклад, знайти когось, хто б мене відвіз звідси. Проте я не знаю її номера. Усі контакти записані в телефоні.

Намагаюся згадати номери, що знаю напам’ять. Колись це був номер Ніниних батьків, проте вони переїхали. Знаю свій домашній, але користі з того малувато. Там нікого нема. Знала телефонний номер нашого старого будинку, де я виросла. Мамин номер в Австралії не пам’ятаю, номер Джес також. Не пригадую мобільний номер жодного друга з Лондона. Гадаю, можна було б попросити медпрацівників нагуглити номер редактора, проте від думки зустрітися з нею за таких обставин мене до кісток пробирає холод.

Дивно, але один номер я пам’ятаю пречудово — номер Джеймсових батьків. Я його набирала, мабуть, сотні разів. Мені відомо, що вони й досі там живуть. Але їм зателефонувати не можу. Не в цій ситуації.

Коли повернуся до Лондона, мушу їм подзвонити. Мушу дізнатися про похорон. Я мушу, я повинна… Заплющую очі. Я не розридаюся знову. Буду плакати, коли виберуся звідси. Але в цю мить необхідно ввімкнути мізки.

Не можу думати про Джеймса чи про його матір та батька.

Потім помічаю паперове горнятко біля ліжка. Меттів номер. Обережно рву папір, згортаю і кладу нашкрябаний номер у кишеню. Я не можу йому зателефонувати. Він же буде в дорозі. Але думка, що у мене є принаймні одна людина, якій зможу подзвонити в разі крайньої необхідності, мене тішить.

Дві дні тому я навіть не знала про його існування. А зараз він мій провідник до реальності.

Треба лише зачекати.

Я й досі сиджу, вирячившись у повітря, кусаю свої збиті нігті, аж раптом голова медсестри з’являється в дверях.

— Курчатко, тобі телефонують. Зараз з’єднаю, — вона показує на білий пластмасовий телефон, що висить на ручці біля ліжка, й зникає.

Хто це може бути? Хто знає, що я тут? Може, мама? Дивлюся на годинник. Ні, в Австралії зараз сліпа ніч. Хтось у Лондоні хвилюється, чому не повернулася? Мій агент? Або ж мій редактор? Вона що — могла мене відстежити?

Потім холод пробіг по спині, мене пронизує здогад. Джеймсові батьки. Вони, найімовірніше, знають, що я тут.

Телефон дзвонить. На мить втрачаю сміливість і не відповідаю.

Зрештою, зціплюю зуби і змушую себе підняти слухавку.

— Алло?

Пауза, потім голос запитує:

— Норо? Це ти?

Це Ніна. Полегшено зітхаю. Зринає думка про телепатію.

— Ніно! — як це чудово: чути твій голос, знати, що мене не викинуло на мілину. — Слава Богу, що ти зателефонувала. Мене збираються виписувати, а я зрозуміла, що не маю твого номера, жодного номера. Це тому ти мені телефонуєш?

— Ні, — відповідає коротко вона. — Така справа, не буду ходити околяса. Фло намагалася вкоротити собі віку.

28

Кілька секунд мовчу.

— Норо? — питає за мить Ніна. — Норо, ти тут? Лайно, мене що — від’єднали?

— Так, тут, — відповідаю приголомшено. — Так, тут, я просто… Господи.

— Не збиралася тобі казати ось так, але й не хотіла, щоб ти