Читати книгу - "Стань сильнішим"

Я вже майже двадцять років не вживаю алкоголь і не палю, набагато краще залагоджую родинні справи і смачно їм — бо сама так вирішила — один раз на день.

За ці двадцять років я зрозуміла, що насправді мені потрібне Товариство анонімних вразливців — місце зустрічей людей, яким властиво притлумлювати почуття, які супроводжують втрату контролю, плавати у невпевненості або зіщулюватися від страху, зітнувшись з емоціями. Відкинувши зі своєї родинної історії серпанок ностальгії, я побачила справжні травми, приховані за багатьма життями, і почала розуміти, чому ми не говорили про емоції, коли я була дитиною. Найгірше, що душевна травма позбавляє нас готовності і навіть здатності бути вразливими. І це треба відродити.

Інколи глибока любов до батьків або відчуття лояльності до родини сприяють створенню міфів, які перешкоджають зазирнути за лаштунки ностальгії і побачити істину. Ми не хочемо нікого зрадити; ми не хочемо бути першими, хто виявить допитливість, поставить питання або засумнівається в тому, що сталося. Ми запитуємо себе: «Як я можу любити і захищати свою родину, якщо осмислюю такі важкі істини?» Для мене відповісти на це питання можна іншим запитанням: «Як я можу любити і захищати свою родину, якщо не осмислю цих важких істин?»

Ми знаємо, що генетика заряджає рушницю, а обставини натискають на гашетку. Щоб навчити своїх дітей підводитися після падіння, ми насамперед маємо навчити їх знаходити істину. Я сказала своїм дітям: «Для вас випивка може бути не такою ж, як для ваших друзів. Ось що ви маєте знати і розуміти». Я також не вважаю історії своєї бурхливої юності розповідями про «старі добрі дні». Так, існують чудові родинні спогади і розповіді про божевільні пригоди, якими я люблю ділитися, але, коли йдеться про залежності, історії хвороб і психічне здоров’я, я вважаю, що ностальгія — смертоносна.

Стефані Кунц, авторка книжки «Там, де нас ніколи не було: американські родини і пастки ностальгії» («The Way We Never Were: American Families and the Nostalgia Trap»)86, вказує на деякі справжні небезпеки ностальгії. Вона пише: «Немає нічого поганого в тому, аби радіти хорошому в минулому. Але спогади, як і свідки, не завжди промовляють “правду, лише правду і нічого, крім правди”. Ми маємо піддавати спогади перехресному допиту, визнавати і приймати невідповідності і прогалини в тих із них, які роблять нас гордими і щасливими, а також в тих, що завдають нам болю».

Кунц вважає, що найкращий спосіб перевірити реальністю ностальгійні думки — виявити і дослідити усі суперечливості і протиріччя, які часто приховані в наших спогадах. Вона наводить наступний приклад:

«Я узяла інтерв’ю у багатьох білих людей, які згадували про своє життя в 1950—1960-х роках. Ті, хто ніколи не піддавав ці спогади перехресному допиту, аби зрозуміти всю їхню неоднозначність, вороже ставилися до цивільних прав і феміністичних рухів, які вважали нищівними для гармонійного світу, котрий пам’ятали. Але інші розуміли, що їхні приємні переживання певною мірою залежали від несправедливих соціальних устроїв або гіркого досвіду інших. Деякі білі люди визнали, що в їхніх щасливих спогадах дитинства була присутня темношкіра хатня робітниця, яка завжди була поруч із ними, а тому не могла опікуватися власними дітьми».

Кунц делікатно зазначає, що люди, які осмислили свою ностальгію, не відчували провини або сорому за свої приємні спогади — натомість занурення в сутність ностальгії дозволило їм легше адаптуватися до змін. Авторка висновує: «Як окремі індивідууми і як суспільство, ми маємо навчитися розглядати минуле в трьох вимірах, перш ніж перейти в четвертий вимір майбутнього».

Одна із сюжетних ліній в розкішному і захопливому фільмі Пао­ло Соррентіно «Велика краса»87 висвітлює біль, який часто лежить в основі ностальгії. Один з головних героїв — чоловік, котрий намагається примиритися з минулим і, шукаючи кохання і сенс в теперішньому житті, запитує: «Що не так із відчуттям ностальгії? Це єдина розвага, яка залишилася тим, у кого немає віри в майбутнє». Ностальгія може бути небезпечною розвагою, а може стати фундаментом для відчуття безнадійності або безпорадності після падіння. У процесі підйому після падіння потрібно озирнутися назад, аби рухатися вперед із серцем, що знову стало одним цілим.

Осмислення критики

Щоб уникнути критики — нічого не кажи, нічого не роби і будь ніким.

Аристотель

Не вся критика однакова, і, безумовно, в її основі лежать різні наміри. Коли я думаю про Аристотеля, то уявляю групу філософів, які зібралися в оливковому гаю для обговорення знання і його сенсу. Я думаю про критику як про обґрунтовані, логічні і шанобливо висловлені суперечливі думки людей, котрі мають спільну пристрасть до поширення знань і пошуку істини. Лише емоційні й особисті аргументи здаються мені перешкодою до знаходження істини. Критика — це соціальне спілкування між людьми, які ризикнули всім і поділилися своїми ідеями заради накопичення знань. Для того щоб критика була корисною, ви маєте ризикнути, підвищуючи ставки у грі.

Сьогодні, думаючи про критику, ми уявляємо зарозумілі, уїдливі особисті закиди від анонімних користувачів Twitter. Особисті емоційні нападки людей, які не мають жодного стосунку до вирішення проблем, мають нульову цінність і нічого не дають, — це лише спроба розірвати когось на шматки і звести нанівець зусилля інших без сенсовної пропозиції, чим замінити те, що знищене. Цей збочений різновид критики я називаю критикою «з дешевого місця» або «вистрілами з курячого гузна» . Ось чому слова Рузвельта про марноту критика, який усе прораховує, знаходять такий відгук у людях. Для тих із нас, хто намагається жити на арені — намагається відкритися і бути побаченим за відсутності гарантованого позитивного результату, — критика «з дешевого місця» небезпечна. І ось чому.

1. Це боляче. Насправді жорстокі речі, що їх люди кажуть про нас, завдають болю. Братва на «дешевих місцях» має сезонний абонемент на трибуну арени. У них добре виходить те, чим вони займаються, і вони можуть ударити нас у найболючіше місце — викликати сором. Вони тиснутимуть на жінок коментарями щодо зовнішності, фігури, материнства і будь-чим іншим, щоб видовбати пробоїну в сподіваннях на досконалість і щастя. Чоловіків вони битимуть в найуразливіше місце — у будь-який прояв слабкості або неуспішності. Це небезпечно, тому що після декількох ударів ми так зіщулюємося, що стаємо задрібною мішенню. У нас важче поцілити, коли ми маленькі, але також нас важче зауважити.

2. Це не боляче. Ми переходимо до старого режиму: «А мені начхати, хто що думає». Ми припиняємо турбуватися або принаймні починаємо вдавати, що нам байдуже. Це також небезпечно. Зневага до думки інших людей — це також проблема. Броня, яку ми вдягаємо, щоб не переживати, важка, незручна і швидко відживає. Якщо ви поглянете на історію броні (як зробив би це будь-який закоханий в історію дослідник вразливо­сті), то побачите вічну гонитву озброєнь і бойових стилів. Ви вкрили кожен сантиметр свого тіла бронею? Гаразд, ми почнемо битися конічним мечем, який може проникати в маленькі шпаринки. Ви затулили і ці отвори? Ми використаємо булави, які можуть травмувати крізь броню. Не турбуватися про те, що думають люди, — це омана, яка не приносить перемоги.

3. Коли критика «з дешевого місця» лунає на повен голос — а це найпоширеніший різновид