Читати книгу - "Зима наближається"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 90
Перейти на сторінку:
мови бути не могло про те, щоб з’їсти щось, надане місцевим персоналом. (Я також не літаю «Аерофлотом», коли маю вибір, а коли доводиться, то беру із собою власні їжу й напої. Параноя вже давно стала застарілим поняттям для звиклих до переслідувань членів опозиції.) Лише в неділю завдяки дедалі більшому зовнішньому тиску мені дозволили отримати пакети з їжею від мами.

Якщо на те пішло, навіть моє звільнення було проведено незаконно. Замість того, щоб дати мені вийти з в’язниці до натовпу репортерів та прибічників, багатьох із яких самих раніше заарештовували та переслідували під час пікетів, мене таємно привезли до того відділку міліції, де висували звинувачення одразу після арешту. Звідти мене на машині полковника відвезли до самого дому. Це може здатися доброю послугою, але було очевидно, що влада просто хотіла уникнути урочистої зустрічі, що відбулася б під стінами в’язниці після мого звільнення.

Коли я був заарештований минулого квітня та оштрафований на 1000 рублів (близько 40 доларів), деякі люди підсміювалися над такою невеличкою сумою. Та й пять днів у московській в’язниці теж навряд чи найгірша доля, яку тільки можна собі уявити. Деякі коментатори навіть підозрювали, що я сам спровокував власний арешт заради реклами в межах такої собі далекоглядної шахової стратегії. По-перше, штраф тут не головне, головне — принцип. Матимемо ми в Росії верховенство права чи ні? По-друге, я не мав жодного наміру ставати мучеником або очолювати опозиційних рух із в’язниці. Я й раніше не мав жодних ілюзій, а після відсидки можу лише підтвердити, що то не надто приємне місце навіть для короткочасного перебування.

І це точно були не шахи з їхніми холоднокровними розрахунками. Ця боротьба точилася навколо честі й моральності. Я просто не міг просити людей вийти на вуличні протести, якщо сам не буду там із ними. Під час одного з мітингів я сказав, що наш слоган має бути таким: «Ми мусимо подолати наш страх», — і я був зобов’язаний дотримуватися цих слів.

Необхідно також зазначити, що ці арешти були лише верхівкою айсберга, малою частиною, яку можна легко побачити. Насправді такі речі відбувалися щоденно по всій Росії. Опозиційних активістів або просто тих, хто мав нещастя перейти дорогу режиму, регулярно переслідували та заарештовували за брехливими звинуваченнями в зберіганні наркотиків, екстремізмі або — остання тенденція — за володіння протизаконним програмним забезпеченням.

Під час мого п’ятиденного перебування в СІЗО я мав можливість поговорити з багатьма «пересічними споживачами» кремлівської пропаганди. Загалом вони були налаштовані доволі співчутливо і, здавалося, зовсім не вірили в численні побрехеньки, які Кремль та спонсоровані ним молодіжні угрупування поширювали про опозицію. Для них я все ще був радянським чемпіоном, а думка про те, що я «американський агент», здавалася такою ж безглуздою, якою вона й була.

Але чому пан Путін так злякався опозиції, якщо все в нього йшло добре? Адже він є або принаймні був тоді людиною раціональною й прагматичною, не схильною до мелодрам. Цифри були відомі, то навіщо жорстокість і кампанія твердої руки, якщо він знав, що Путін та «Единая Россия» легко всіх переможуть? Відповідь полягає в тому, що він поступово усвідомлював, якою нестійкою є структура його влади. Замість того, щоб виглядати царем, вивищуючись над натовпом, Путін починав виглядати просто ще одним параноїдальним автократом, якого скрізь оточують міфічні вороги. Як писав Джордж Бернард Шоу, «найбільший боягуз у в’язниці — це її директор».

Між тим, ситуація ставала дедалі серйознішою. Жорстока пропутінська молодіжна організація «Наши» вже випустила постер, присвячений святкуванню «нищівної перемоги» партії Путіна на парламентських виборах 2 грудня. Там також попереджалося про «ворогів народу Росії» зі мною включно, які намагаються оскаржити результати. Ці терміни чудово узгоджувалися з власною риторикою Путіна про загрози та страх. Готувався ґрунт для подальших утисків.

Паралельно з організацією наших громадських протестів «Другая Россия» також працювала над розробкою структури комунікації, яка була б поза зоною досяжності Кремля. Ми прагнули виявляти щоденні злочини, що коїлися навколо, та передавати цю інформацію до рук правильних людей у пресі, а також урядам вільного світу. Тиск на громадянське суспільство та громадські протести ставав дедалі сильнішим, і я дійшов думки, що така міжнародна комунікація була найбільш багатообіцяючим напрямком наступу. Адже Путін так багато вигравав від економічної та політичної взаємодії із Заходом, що всередині країни був практично неприступним. Нашим пріоритетом було відрізати його від іноземних обіймів. На жаль, лідери так званих провідних демократій світу показали, що не надто поспішають жити за своїми ж заявленими ідеалами.

Ніщо так не символізувало відсутність волі Заходу до протистояння Путіну, ніж саміт Великої вісімки в Санкт-Петербурзі, який проходив 15–17 липня 2006 року. Загалом Велика сімка була неформальним клубом, більше, ніж просто організацією, дивним випадковим зібранням, де зійшлися разом лідери семи найбільших промислових демократій. (Уперше члени цього клубу: Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія та Сполучені Штати Америки — зустрілися разом у 1976 році. Нещодавно ж Канаду та Італію в переліку країн із найбільшим ВВП обійшли Бразилія та Індія або зроблять це дуже скоро.) 1998-го як так би мовити почесного члена до клубу було запрошено Бориса Єльцина, а потім традиція поширилася й на Володимира Путіна. Те, що Росія приймала той саміт у 2006 році, свідчило про її офіційний вступ до клубу, який багато людей уже давно називали Великою вісімкою замість незручної назви «Велика сімка + 1».

Учасниками зустрічі були Стівен Гарпер від Канади, Жак Ширак від Франції, Ангела Меркель від Німеччини, Романо Проді від Італії, Дзюнітіро Коїдзумі від Японії, Тоні Блер від Великої Британії та Джордж Буш-молодший від Сполучених Штатів Америки. Зазвичай також запрошували президента Європейської Комісії, тому саміт у Костянтинівському палаці в Санкт-Петербурзі відвідав і Жозе Мануель Баррозу.

То був великий момент для Путіна й водночас сумний для російської демократії. Путін любив крутитися серед цих взірців демократії, що абсолютно не заважало йому зневажати те, що вони начебто обстоювали. Запрошення Єльцина було чудовим жестом надії, що вся подальша взаємодія з Росією стане добром для всіх. Натомість Велика вісімка стала ідеальним прикладом шкоди, якої може завдати взаємодія. Адже Путін використовував кожне фото рукостискання, щоб вихвалятися кредитом довіри демократичних лідерів у себе в країні. Було доволі важко пропонувати опозиційні ідеї демократії народу Росії, коли той на кожному телеканалі бачив, як лідери вільного світу вітають Путіна як рівного. Я не втрачав надію, що Захід проявить колективну твердість і поставить участь Росії в клубі в залежність від справжнього

1 ... 52 53 54 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зима наближається», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зима наближається"