Читати книгу - "Таємне джерело"

видобути їх звідтіля. Зараз йому не кортіло розмовляти з коханкою ні про що, хіба, як вона забажає, почитати одне одному вірші, тихо поспівати на два голоси, забути, хто він, а хто – вона. Дедалі гостріше Ігор відчував: Марія Романів уже до кінця життя ніколи й нічого не забуде.

Клин клином.

– Часто ти так… Вибач, коли…

– Ні, нормально. Ти маєш право знати, зрештою. Тепер ми не зовсім чужі.

– Це правда?

– А тобі хочеться так думати?

– Не сприйми за красиві слова…

Її долоня, не така м’яка, як у київських і загалом міських дівчат, але й не зовсім жорстка та змозолена, легенько пройшлася його обличчям, накрила губи.

– Тс-с-с.

– Ти чого? Чому?

– Дурнини не городи. Думаєш, жінкам не приємні красиві слова? Хочеш правду? Тобі ж, товаришу капітане, правду й тільки правду.

– Я не суддя. І взагалі, припини це… Капітан.

– Капітан, капітан, усміхнися. – Марія забрала руку. – Тобі, значить, можна брехати?

– Можна. Є сенс?

– Нема, – легко погодилася вона. – Значить, ось така правда: якби тоді… ну, розумієш, тоді, Боровчук спромігся сказати бодай одне красиве слово, навіть не щиро, просто аби потішити дівчину, я б не робила потім того, що накоїла собі. Тепер мене мати безпечно для мужчин.

– Я тебе вдарю, чуєш? Не стався так до себе, все буде добре.

– Усе – це що, Ігоре? Що для мене все? Навіть якщо я поїду звідси геть, поїду далеко, до Києва з тобою… Ти візьмеш мене з собою?

– Ти хочеш?

– Не знаю ще. Та навіть якщо схочу – це нічого не змінить у моєму житті. Мене зламали всередині. Я – вчитель, бачу перед собою щодня купу чужих дітей. Вони ростуть у мене на очах, а я розумію: мої власні діти ніколи не виростуть у мене перед очима, Ігоре. Я жінка, розумієш, це для мене над усе, найважливіше.

– Це ніби лікують. – Князевич негайно пошкодував про свої слова.

– «Це». Для вас усіх жінка, що не може мати дітей, і то не тому, що так вирішила природа, – це. Слово з двох літер, у кросворді навіть не використаєш.

– Даруй. Я не хотів.

– Знову мелеш казна-що. Ви, мужчини, дуже часто говорите про те, чого самі не тямите. Навіть не частково: повністю, до самого кінця. Хочете заспокоїти, а виходить повний маразм.

– От Господи… Ну, пробач… Чорт, давно не перепрошував так часто жінку! – Ігор випростався, сів, примостивши голі Маріїні ноги собі на коліна, провів від коліна до середини стегна по кожній. – Забудь. Просто я не знаю, як із тобою говорити. Хоча повір мені, балакати з людьми – значна частина моєї роботи. Навіть головна. Це в кіно показують, що всякий, хто в міліції, бандитів стріляє.

– Я не дивлюся такого кіно. Взагалі мало дивлюся, більше читаю. Там є вибір, багато чого ховають між рядків. Чи це мені хочеться, щоб так було.

– Полюбляєш заховане між рядків?

– А як у нас можна інакше? Без цього країна пропаде, Ігоре. Зникне всяка потреба в існуванні.

– Країни?

– Це – теж. Але і в нашому з тобою. Чого там – усіх. Уяви, що буде, коли всім можна все, як зараз комуністам.

Князевич напружився. Про такі речі менш за все хотілося тепер згадувати. Він дав собі слово. «Краще промовчати», – подумав він, замість відповіді знову попестив її ноги.

– Гарні.

– Подобаються? Знаєш, мені лестило б таке… Ну, до певного часу, сам розумієш. – Марія трошки пововтузилася, вмощуючись зручніше. – Мене навіть хлопці любили. Смішно це все було, правда…

– По-перше, сонце, не кажи в минулому часі. Тебе люблять і любитимуть. По-друге, що в цьому смішного?

– А, видно відразу, що не жив у селі ніколи. Тим більше в такому маленькому.

– Що не так у селі?

– Тут усі як одне. Кожен ніби сам за себе – але всі мов рідні. Різниця у віці п’ять років – не різниця, бо всім хлопцям може не вистачити дівчат. Або навпаки. Чи… словом, такі були в мене смішні кавалери. Один навіть серйозно пропонував дочекатися його з армії. Дочекалася.

– Тобто?

– Антон Мазур. Знаєш його… про нього… Ми з однієї школи всі. Навіть у десятирічку до Величави, і то разом. Мазур – той хоч старший за Дімку, терпить, сопе. Дмитро – той взагалі малий, битися за мене хотів. Та де хотів – таки бився. В лоба дістав, але бився, поки я не поговорила.

– Дмитро?

– Ярчук. Про нього ти теж, певне, чув.

Щось ворухнулося глибоко в шухляді пам’яті.

– Ярчук Дмитро. Той самий, дезертир?

– Ну. Він менший за Антона на два роки, мене, виходить, на всі п’ять. Мазур усе бочком, бочком, а цей малий бігав за мною, мов цуценя, ще зі школи. Починають сміятися старші – лізе битися. Одного шарпнув зубами, от дістав від батька! По тому приходили, говорили з моїми, зі мною – чого, значить, хлопця дражню. Де ж я його дражню, коли сам собі в голову втовкмачив… А! – Вона легко махнула рукою, пальці ковзнули по чоловічому плечу. – Не судилося, бач. Усім трьом. Антона поламали, мене поламали, Дмитра малого, думаю, так само. Знаєш, коли дійшло сюди, що аж звідти втік, із Афганістану, – ніхто не питався як. Повірили відразу. То такий фацет, малим ще таким був… Без мила пролізе, без мила вилізе. Як знайдуть, то не скоро, повір мені.

– Я ж його не шукаю, – мовив Князевич, аби не мовчати.

– Так я й не про тебе. Взагалі. – Тепер Марія глянула на нього. – З нас трьох мені хіба можна ось так, клин клином. Про Антона чула від мами його… Теж, кажуть, хлопом не буде, навіть як вичухають. Два ланцюжки перервалися… Та й про Дмитра нічого не знаю: не втік, так убили б ті душмани чи як їх там…

Тема що далі, то більше не подобалася Ігореві. Якою заміняти, поки що не знав. Тому бовкнув навмання:

– Давно ти так?… Клин оцей свій…

– Знов типове хлопське питання. Ревнуєш?

– Цікаво. Може, справді забрати тебе звідси? Без жартів, подумаймо про такий варіант.

– Той хлопець теж до Києва кликав, до речі. В систему входить, ні?

– Що за хлопець?

– Попередник твій. Сам же питав, тепер ображаєшся.

– Ніхто не ображається. Все про тебе знав раніше, служба в мене така. Значить, тебе вже кликали до Києва. Цікаво, що ти відповіла.

– Лишила адресу. Обіцяв писати, так і не написав. Не дуже-то й вірилося.

– Може, напише ще. – Ігор старався, щоб його голос звучав підбадьорливо.

– А, не варто перейматися.

– Ти кому зараз кажеш