Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

За перший місяць Мікаелю не вдалося навіть мигцем побачити старого прихильника євгеніки. Харальдове житло, що стояло поблизу від будиночка Мікаеля, своїми щільно заштореними вікнами справляло похмуре і зловісне враження. Кілька разів Мікаель, проходячи повз, зауважував, що фіранки ворушаться, а якось, дуже пізно, збираючись іти спати, він помітив світло в кімнаті горішнього поверху — штори були трохи розсунені. Мікаель хвилин двадцять стояв біля кухонного вікна як заворожений, спостерігаючи за світлом, а потім плюнув на все і ліг спати. Вранці все було як завжди.

Харальд Ванґер здавався якимсь місцевим духом і своєю невидимою присутністю накладав певний відбиток на життя селища. В уяві Мікаеля Харальд усе більше був схожий на злобливого Голлума, який шпигує за всіма з-за фіранок і займається в своєму забитому лігві якимсь чорним чаклунством.

Раз на день літня жінка з соціальної служби приносила Харальдові Ванґеру їжу. Розчищати дорогу до будинку він відмовлявся, і до його дверей вона заледве пробиралася через замети. Коли Мікаель спробував розпитати «двірника» Гуннара Нільссона, той тільки похитав головою. За його словами, він пробував пропонувати свої послуги, але Харальд Ванґер очевидно не хотів, аби хтось заходив на його ділянку. Першої зими, коли старий повернувся в Хедебю, Гуннар Нільссон єдиний раз автоматично завернув до його будинку на тракторі, щоб розчистити двір, як він це завжди робив у інших, але Харальд Ванґер вилетів на вулицю і скандалив доти, доки Нільссон не забрався геть.

На жаль, розчищати двір у Мікаеля Гуннар Нільссон не міг, позаяк ворота були дуже вузькі для трактора, і доводилося братися до лопати.

У середині січня Мікаель Блумквіст доручив своєму адвокатові дізнатися, коли йому належить відбувати тримісячне покарання у в’язниці. Йому хотілося покінчити з цією справою якнайшвидше. Потрапити за ґрати виявилося легшим, ніж він гадав. Після тижневого розгляду було вирішено, що 17 березня Мікаель сяде до в’язниці Рулльокер під Естерсундом — до пенітенціарної установи загального режиму для осіб, що скоїли не дуже тяжкі злочини. Адвокат також повідомив Мікаелю, що строк його перебування в ув’язненні, швидше за все, буде трохи скорочено.

— Чудово, — відповів Мікаель без великого ентузіазму.

В цей час він сидів за кухонним столом і пестив плямисту кішку, яка взяла звичку раз на кілька днів з’являтися і ночувати у Мікаеля. Від Гелен Нільссон, яка жила через дорогу, він дізнався, що кішку звуть Чьорвен і вона нікому не належить, а просто бродить від хати до хати.

Зі своїм працедавцем Мікаель зустрічався майже щодня. Іноді розмова була короткою, а іноді вони годинами обговорювали зникнення Харієт Ванґер і всілякі деталі в приватному розслідуванні Хенріка.

Часом розмова полягала в тому, що Мікаель висував яку-небудь теорію, а Хенрік її спростовував. Мікаель намагався залишатися неупередженим, але разом з тим відчував, що в якісь моменти його страшенно захоплювала головоломка, в яку перетворилася подія майже сорокалітньої давності.

Перед приїздом сюди Мікаель запевняв Еріку, що паралельно вироблятиме стратегію боротьби з Хансом Еріком Веннерстрьомом, але за місяць перебування в Хедестаді жодного разу не розв’язав старих папок, вміст яких привів його до суду. Навпаки, про все це він прагнув забути. Починаючи думати про Веннерстрьома і своє власне становище, він щоразу страшенно засмучувався і втрачав останні крихти цікавості до життя. Між нападами захоплення він навіть хвилювався, чи не стає бува й сам таким же чокнутим, як старий. Його професійна кар’єра завалилася, як карткова хатка, а він засів у глухомані і присвятив себе полюванню на примар. Окрім того, йому бракувало Еріки.

Хенрік Ванґер придивлявся до свого помічника із стриманим занепокоєнням. Він відчував, що часом Мікаель Блумквіст буває сам не свій. Наприкінці січня старий прийняв рішення, що здивувало його самого. Він підняв слухавку і зателефонував до Стокгольма. Розмова затяглася на двадцять хвилин, і йшлося в основному про Мікаеля Блумквіста.

Знадобився майже місяць, щоб Еріка перестала злитися. Вона зателефонувала якось наприкінці січня, о десятій годині вечора.

— Скільки ще ти збираєшся там сидіти? — спитала вона замість вітання.

Її голос у слухавці пролунав так несподівано, що Мікаель відразу не здобувся на відповідь. Потім він усміхнувся і щільніше закутався в ковдру.

— Привіт, Ріккі. Тобі варто було б побувати тут самій.

— Це ще навіщо? Життя у дідька в зубах має особливу чарівність?

— Я тільки що почистив зуби крижаною водою. Всі пломби дзвенять.

— Сам винен. Але в Стокгольмі теж собачий холод.

— Розповідай.

— Ми втратили дві третини постійних рекламодавців. Ніхто прямо нічого не говорить, але…

— Знаю. Складай список тих, хто відколюється. Коли-небудь ми розкажемо про них у відповідному репортажі.

— Мікке… я все підрахувала, і якщо у нас не з’являться нові рекламодавці, під осінь ми збанкрутуємо. Ото й усе.

— Скоро все зміниться на краще.

Вона втомлено посміхнулася на тому кінці дроту:

— Тобі добре це стверджувати, сидячи в лапландській норі.

— Послухай, до найближчого саамського села щонайменше кілометрів п’ятсот.

Еріка мовчала.

— Еріко, я…

— Знаю, знаю. Чоловік повинен робити те, що повинен, і тому подібна лажа. Не треба нічого пояснювати. Вибач, що я поводилася як найпослідуща дурепа і не відповідала на твої дзвінки. Може, почнемо все спочатку? Чи не відважитися мені тебе навідати?

— Приїжджай будь-коли.

— Мені треба брати з собою рушницю і патрони на вовків?

— Поки не варто. Ми наймемо кількох лопарів із собачою упряжкою. Коли ти приїдеш?

— У п’ятницю ввечері. Годиться?

І життя відразу здалося Мікаелю значно світлішим.

Крім вузької розчищеної стежки, ділянка Мікаеля була вкрита метровим шаром снігу. Окинувши лопату довгим критичним поглядом, Мікаель пішов до Гуннара Нільссона і спитав, чи не можна Еріці на час свого візиту поставити «БМВ» у них. Той нічого не мав проти — в гаражі багато місця, і вони навіть можуть запропонувати обігрівач для двигуна.

Еріка вирушила в дорогу серед дня і прибула в Хедебю близько шостої вечора. Зустрівшись нарешті, вони кілька секунд вичікувально розглядали одне одного, а обіймалися значно довше.

За винятком підсвіченої будівлі церкви, оглядати на вулиці у вечірній темряві було майже нічого, «Консум» і «Кафе Сусанни» якраз зачинялися, тому вони подалися просто додому. Поки Мікаель готував вечерю, Еріка оглядала його житло, сипала зауваження на адресу журналу «Рекордмагазінет» 50-х років і вивчала папки, що лежали в кабінеті. Потім вони їли баранячі відбивні з тушкованою картоплею — надто багато калорій — і пили червоне вино. Мікаель спробував повернутися до початої по телефону розмови, але в Еріки не було настрою обговорювати справи «Міленіуму». Замість цього вони дві години говорили про