Читати книгу - "Безсоння"

за три незнайомець, піднявши светр, дістав із чохла мисливський ніж. Відблиски ламп затанцювали на зазубреному лезі, коли чоловік діставав і ховав ножа, діставав і ховав, милуючись вістрям. Потім рушив до столу, за яким, обхопивши руками голову, сидів Ральф, — і присів поруч.

Ральф неусвідомлено відчув присутність незнайомця.

«Припустимі відхилення при втраті сну варіюються залежно від віку. У молодших ознаки порушень проявляються раніше, та й фізичні реакції виражені сильніше, у той час як у більш літніх…»

На плече Ральфа, відволікаючи його від книги, лягла рука.

— Цікаво, які вони будуть на вигляд? — прошепотів збуджений голос, слова вилітали в смердючому потоці протухлого м’яса, часнику й прогірклого жиру. — Я маю на увазі твої кишки. Цікаво, які вони будуть на вигляд, коли я випущу їх із тебе? Як тобі здається, безбожний дітовбивце центуріоне? Як ти гадаєш, якого вони кольору — жовтого, чорного, червоного?

Щось тверде і гостре торкнулося лівого боку Ральфа, а потім повільно з’їхало вниз по ребрах.

— Я не можу чекати, щоб з’ясувати це, — істерично прошепотів голос. — Не можу чекати.

4.

Ральф дуже повільно повернув голову, почувши, як хруснули хребці.

Він не знав імені того, у кого був такий смердючий подих, того, хто приставив до його боку предмет, який дуже нагадував ніж, — але він одразу впізнав незнайомця. Допомогли окуляри в роговій оправі, а скуйовджена сива грива, що робила його схожим як на Дона Кінґа, так і на Альберта Ейнштейна, розвіяла останні сумніви. Це був чоловік, що стояв поруч із Едом Діпно на задньому плані газетного знімка, що зображував Гема Дейвенпорта з піднятим кулаком і Дена Далтона з гаслом «ВИБІР, А НЕ СТРАХ» замість капелюха. Ральфові здалося, що він бачив цього ж суб’єкта в кількох телерепортажах із демонстрацій протесту. Просто ще одна голосна горлянка в юрбі, ще один списник. Ось лише зараз цей списник, здається, збирався його вбити.

— Як ти гадаєш? — усе таким же збудженим шепотом прошипів чоловік у светрі. Звук його голосу налякав Ральфа більше, ніж лезо, що повільно сковзнуло угору, а потім знову вниз по шкіряній куртці, окреслюючи, здавалося, життєво важливі органи з лівого боку його тіла: легені, серце, нирки, кишечник. — Якого кольору?

Подих викликав нудоту, але Ральф боявся поворухнути головою, щоб за найменшого його поруху ніж не зупинився й не устромився в нього. Тепер ніж знову рушив угору. За товстими лінзами окулярів карі очі нападника плавали, як дивовижні риби. Погляд їх був незвично розмитий, дивно лякаючий. Погляд людини, що бачить знамення в небесах і, можливо, глибокої ночі чує шепіт, що долинає з комори.

— Не знаю, — відповів Ральф. — Мені взагалі незрозуміло, чому ви вирішили напасти на мене. — Він миттєво окинув оком приміщення, так само не повертаючи голови, але читальний зал був порожній. На вулиці свистів вітер, осінній дощ просився у вікно.

— Тому що ти проклятий центуріон! — закричав сивоволосий. — Чортів дітовбивець! Крадеш ненароджені людські зародки! Продаєш їх тим, хто більше заплатить! Я все про тебе знаю!

Ральф повільно відняв праву руку від скроні. Він був правшою, і тому все, що потрапляло йому під руку впродовж дня, зазвичай відправлялося в праву кишеню. У старій куртці були величезні зручні кишені, але Ральф побоювався, що навіть якщо йому і вдасться непомітно опустити туди руку, навряд чи він виявить у надрах кишені що-небудь вагоміше від коробочки з-під дентину. Він сумнівався, що в нього є при собі бодай щипчики для нігтів.

— Це розповів вам Ед Діпно? — поцікавився Ральф і застогнав, відчувши, як ніж боляче впився між ребрами.

— Не смій вимовляти його ім’я, — прошепотів чоловік у светрі. — Не смій вимовляти його ім’я! Викрадач дітей! Підлий убивця! Центуріон! — Він натиснув сильніше, і тепер біль стала по-справжньому гострою, коли лезо ножа прорізало шкіру куртки. Ральф не думав, що він поранений (принаймні, поки що), але був цілком упевнений, що натиск ножа безумця достатньо сильний, щоб залишити великий синець. Але це нічого; якщо йому вдасться залишитися живим, він буде вважати себе щасливчиком.

— Добре, — сказав Ральф. — Я не буду згадувати його імені.

— Проси пробачення! — прошипів сивоволосий, знову натискаючи на ножа. На цей раз лезо пройшло крізь сорочку, і Ральф відчув, як по його боку побіг перший теплий струмок крові. «Що зараз під ножем? Печінка? Сечовий міхур? Що розташовано з цього боку?»

Ральф не міг згадати, та й не хотів. Перед його внутрішнім зором постала картина (до певної міри це була спроба відновити зв’язне мислення) — олень, що висить униз головою біля сільської крамнички в мисливський сезон. Осклянілі очі, звислий язик і темний отвір у животі, звідки людина з ножем — майже таким же, як цей — дістає нутрощі, залишаючи голову, м’ясо й шкіру.

— Вибач, — мовив Ральф тремтячим голосом. — Мені жаль.

— Так, правильно! Тобі варто було б жалкувати, але це не так! Не так!

Ще один поштовх. Гострий спалах болю. І знову тече гаряче і мокре.

Раптово в кімнаті стало світліше, немов усюдисущі оператори, що тинялися по Деррі з того моменту, як почалися демонстрації протесту проти абортів, увімкнули свої софіти. Але, звичайно, ніяких софітів не було; світло увімкнулося всередині нього.

Ральф повернувся до людини з ножем — людини, що втикає в нього зазубрене лезо, — і побачив, що того оточує колихка чорно-зелена аура, схожа на

(болотний вогник)

неясне фосфоресціююче світіння, яке Ральф іноді спостерігав у болотистих заростях після настання темряви. І по цьому полю проносилися пекучо-чорні горошини. Ральф дивився на ауру нападника з усе наростаючим жахом, майже не помічаючи того, що вістря ножа ввійшло в нього вже на одну шістнадцяту дюйма. Він лише невиразно відчував, як кров, що сочиться з рани, дістається до пояса його штанів.

«Він божевільний, і він справді збирається вбити мене — це не просто балачки. Він ще не зовсім готовий, не встиг налаштуватися, але зробить це дуже скоро. І якщо я спробую втекти — спробую поворухнути хоча б одним мускулом, щоб ухилитися від ножа, який він устромляє в моє тіло, — безумець уб’є мене одразу ж. Гадаю, він сподівається, що я сам поворухнуся… Тоді він зможе переконати себе, що у всьому винен тільки я».

— Ти і такі, як ти, — бурмотів чоловік зі здибленою сивою гривою, — о, ми знаємо про вас усе.

Рука Ральфа опустилася до кишені… І намацала крізь шкіру куртки щось досить велике, чого Ральф не міг пізнати, не міг пригадати, щоб він клав це туди. Але коли людина не може згадати останні чотири