Читати книгу - "Сезон гроз"

Це якийсь рукав? Чи стариця? Вода майже стоїть…

— Але течія нас несе. — Фиш сплюнув на воду і спостерігав за плювком. Вже не мав солом’яного капелюха, видно, віхола його здула.

— Течія слабка, але несе, — повторив. — Ми у протоці між островами. Тримай курс, Пудлораку. Мусить нас врешті винести у фарватер.

— Фарватер, — капітан схилився над бусоллю, — мав би бути на півночі. Отож нам потрібно в правий рукав. Не в лівий, а в правий.

— Де ти бачиш рукави? — спитав Фиш. — Дорога одна. Кажу тобі, тримай курс.

— Щойно були два рукави, — вперся Пудлорак. — Чи, може, вода мені до очей зайшла. Або ж цей туман. Гаразд, нехай нас несе течія. Тільки що…

— Що знову?

— Бусоля. Напрямок зовсім не той… Ні, ні, все правильно. То я зле побачив. Видно, на шкельце натекло з шапки. Пливімо.

— Пливімо.

Імла то густішала, то рідшала, вітер зовсім припинився. Стало дуже тепло.

— Вода, — озвався Пудлорак. — Не чуєте? Якось інакше тхне. Де ми?

Туман піднявся, вони побачили густо зарослі береги, завалені перегнилими колодами. Замість сосен, ялин і тисів, що росли на островах, з’явилися крислаті водні берези і високі, конічні біля коренів, кипарисовики. Стовбури кипарисовиків обплітали виткі кампсиси, їх червоні квіти були єдиними яскравими плямами серед гнилозеленої болотяної рослинності[35]. Вода була покрита ряскою і повна водоростів, які «Пророк Лобода» розгортав носом і тягнув за собою, наче шлейф. Тоня була каламутною і дійсно видавала неприємний, наче гнилий запах, з дна піднімалися великі бульбашки. Пудлорак далі сам тримав стерно.

— Тут можуть бути мілини, — занепокоївся раптом. — Гей там! Хтось один зі свинчаткою на ніс!

Вони пливли, несені слабкою течією, все ще серед болотяного пейзажу. І гнилого смороду. Матрос на носі монотонно покрикував, називаючи глибину.

— Пане відьми́не, — Пудлорак схилився над бусоллю, постукав по шкельцю, — гляньте на це.

— На що?

— Я думав, що шкельце парою зайшло… Але, якщо мені стрілка не здуріла, то ми пливемо на схід. Тобто, повертаємося. Туди, звідки випливли.

— Таж це неможливо. Нас несе течія. Річка…

Не договорив.

Над водою нависало величезне, частково вивернуте дерево. На одній з голих віток стояла жінка в довгій обтислій сукні. Стояла нерухомо, дивлячись на них.

— Стерно, — тихо сказав відьми́н. — Стерно, капітане. Під інший берег. Подалі від цього дерева.

Жінка зникла. А по стовбурі шмигнув великий лис, пробіг і сховався в гущавині. Звір видавався чорним, білим був лише кінчик пухнастого хвоста.

— Вона нас знайшла. — Аддаріо Бах теж помітив. — Лисиця нас знайшла.

— До ста копанок…

— Тихо, обоє. Не сійте паніки.

Вони пливли. З сухих дерев на берегах за ними спостерігали пелікани.

Інтерлюдія

Ста двадцятьма сімома роками пізніше

— Отом-о, за пагорбом, — вказав батогом купець, — то вже Івало, паняночко. Півстаї, не більше, миттю дійдеш. Я на роздоріжжі на схід до Марібору повертаю, тут прощатися мусимо. Бувай здорова, хай тебе боги в дорозі ведуть і стережуть.

— І вас нехай стережуть, добрий пане. — Німуе зістрибнула з фургону, забрала свій вузлик і решту багажу, незграбно зробила реверанс. — Дуже вам дякую, що ви мене на віз взяли. Тоді, в лісі… Дуже дякую…

Ковтнула слину на згадку про чорний ліс, в глибину якого два дні тому завів її гостинець. На згадку про великі страшні дерева з покрученими стовбурами, сплетеними в шатро над пустою дорогою. Дорога, на якій вона раптом опинилася сама, сама-самісінька як палець. На згадку про тривогу, яка тоді її охопила. І прагнення повернутися й втекти. Облишивши недоречну думку про самотню виправу в світ. Викинувши цю недоречну думку з пам’яті.

— Заради богів, не дякуй, нема за що! — засміявся купець. — Поміч в дорозі — то річ людська. Бувай!

— Бувайте! Щасливої дороги!

Хвилю постояла на роздоріжжі, дивлячись на кам’яний стовп, до гладенької слизькості вишмаганий дощами й віхолами. Давно вже мусить тут стояти, подумала. Хто знає, може, більше, ніж сто років? Може, цей стовп пам’ятає Рік Комети? Армії королів Півночі, що йшли під Бренну на битву з Нільфгаардом?

Як щодня, повторила вивчену напам’ять трасу. Як чародійську формулу. Як закляття.

Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт, Монтара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен

Містечко Івало вже з відстані давало знати про себе. Галасом і смородом.

Ліс закінчувався при роздоріжжі, далі, при перших забудовах, вже був тільки голий і наїжачений пеньками зруб, що тягнувся ген-ген за виднокрай. Всюди снувався дим, тут рядами стояли і коптіли залізні бочки, реторти для випалювання деревного вугілля. Пахло живицею. Чим ближче до містечка, тим більше наростав шум, дивне металічне дзвякання, від якого земля відчутно двигтіла під ногами.

Німуе ввійшла до містечка і аж зітхнула зі здивування. Джерелом шуму і двигтіння ґрунту була найбільш чудернацька з машин, котрі їй доводилося бачити. Великий і пузатий мідний котел з величезним колесом, обороти якого рухали блискучий від змазки поршень. Машина сичала, диміла, порскала кип’ятком і випускала пару, а в один момент свиснула так гучно й страшно, що Німуе аж присіла. Однак швидко отямилася, навіть ближче підійшла і з цікавістю придивилася до ременів, з допомогою яких передачі пекельної машини рухали пилками тартаку, що неправдоподібно швидко розрізали колоди. Поспостерігала б і довше, але їй аж вуха розболілися від гуркоту і скреготіння пилок.

Вона перейшла через місток, річка під ним була каламутною і огидно смерділа, несла стружку, кору й шапки піни.

Містечко Івало, до якого вона саме входила, тхнуло, як одна велика вбиральня., вбиральня, в якій, на додачу, хтось затявся припекти над вогнем несвіже м’ясо. Німуе, провівши останній тиждень серед лугів і лісів, почала задихатися. Містечко Івало, кінець чергового етапу шляху, уявлялося їй місцем відпочинку. Тепер вона знала, — не пробуде тут довше, ніж це вкрай необхідно. І що спогади про Івало не належатимуть до приємних.

На торжку, як звичайно, продала кошичок грибів і цілюще коріння. Пішло швидко, вона вже встигла набратися досвіду, знала, на що є попит і до кого йти з товаром. При торговельних операціях вдавала недоумкувату, завдяки чому не мала проблем зі збутом, перекупки наввипередки поспішали обшахрувати дурненьку. Заробляла мало, але швидко. А швидкість була істотною.

Єдиним в околиці джерелом чистої води була криниця на тісній площі і, щоб