Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

йому неминучою загибеллю. Ні вмовляння головуючого, ні попередження міністра прокурорського нагляду, що мовчання за подібних обставин рівнозначне смерті, не вплинули на нього.

— Гаразд, — відповів він. — Я прийму смерть. Хоча й не винний!

З дивовижною спритністю, якою славився, метр Анрі Робер скористався з цього епізоду для того, аби возвеличити характер свого клієнта, пояснивши його мовчанку моральним обов’язком, яким керуються лише героїчні натури. Відомому адвокатові пощастило остаточно переконати лише тих, хто знав Дарзака, в усіх інших у душі лишалися сумніви. Після короткочасної перерви почався допит свідків, а Рультабія й досі не було. Щораз як відчинялися двері, всі погляди спрямовувалися туди, потім знову поверталися до головного редактора «Епок», який незворушно сидів на своєму місці. Нарешті всі побачили: попорпавшись у кишені, він видобув звідти листа. Аудиторія зустріла цей рух гучним гомоном.

У мої наміри не входить описувати тут усі перипетії процесу. Я досить докладно описував кожен етап справи і не збираюся накидати читачеві ще один виклад оповитих таємницею подій. Поспішаю дійти до справді драматичного моменту незабутньої днини. Цей момент настав, коли метр Анрі Робер допитував татуся Матьє, — той стояв між двома жандармами і, вчепившись у бар’єр, який одділяв його від публіки, доводив, що не вбивав «зеленого чоловіка». Викликали його дружину. Зайшовшись плачем, вона призналася, що лісничий був її любчиком, що чоловік це запідозрив, але юна твердо стояла на тому, що він не має жодного відношення до вбивства лісничого. Тоді метр Анрі Робер звернувся до суду з проханням негайно вислухати Фредеріка Ларсана.

— У короткій розмові під час перерви, — заявив адвокат, — Ларсан сказав, що може пояснити вбивство лісничого інакше, без утручання татуся Матьє. Було б цікаво вислухати версію Фредеріка Ларсана.

Ларсана викликали. Він чітко висловив свою думку:

— Я не бачу необхідності вплутувати сюди татуся Матьє. Я вже говорив про це панові де Марке. Але той факт, що трактирник погрожував лісничому, переважив в очах слідчого усі інші міркування. На мою гадку, замах на панну Станжерсон і вбивство лісничого — половини однієї й тієї ж самої справи. По вбивці панни Станжерсон, коли він кинувся навтіки й вискочив на центральне подвір’я, відкрили стрілянину; він упав: ті, що стріляли, подумали, що влучили в нього, насправді ж він усього-на-всього за щось перечепився у той момент, коли вже звертав за ріг правого крила замку. Там він зіткнувся з лісничим, який, безперечно, хотів перешкодити йому втекти. У руці вбивця все ще тримав ножа, яким щойно поранив панну Станжерсон; він штрикнув ним лісничого просто в серце. Той помер.

Це таке просте пояснення здалося ще вірогіднішим через те, що багато хто, кого цікавили таємниці Гландьє, вже дійшли такого висновку самостійно. Почувся гомін схвалення.

— А що далі зробив злочинець? — запитав головуючий.

— Поза всяким сумнівом, він сховавсь у цьому темному кутку, а коли люди понесли тіло лісничого й нікого на подвір’ї не залишилось, він зміг спокійнісінько накивати п’ятами.

У цю мить з глибини залу пролунав юний голос. Серед загального замішання почулося:

— Цілком згоден з Ларсаном щодо удару ножем у серце. Але не поділяю його думки стосовно способу, який обрав убивця, щоб утекти!

Усі голови повернулися в той бік. Забігали судові виконавці, вимагаючи тиші. Головуючий роздратовано запитав, хто насмілився втручатись, і зажадав, щоб заброду негайно вивели геть, але дзвінкий голос лунав знову:

— Це ж я, пане голово, я, Жозеф Рультабій!

РОЗДІЛ XXVII,

в якому Рультабій постає у всій своїй славі

У залі зчинився неймовірний шарварок, лементували жінки, деякі з них тут-таки непритомніли. На високий суд ніхто більше не зважав. Люди штовхали одне одного, марно намагаючись розгледіти Жозефа Рультабія. Головуючий кричав, що накаже спорожнити зал, але його ніхто не слухав. У цей час Рультабій перестрибнув через балюстраду, що відокремлювала його від сидячої публіки, працюючи ліктями, проторував собі шлях крізь натовп й опинився біля свого головного редактора, який гаряче його обняв. Узявши в нього свого листа, Рультабій поклав його до кишені й рушив до суддівського помосту. Його штовхали й він когось штовхав, аж урешті таки добувся до бар’єра, за яким давали свідчення свідки, — щасливий, розпашілий, з полум’яним обличчям, на якому яскріли його невеликі круглі розумні очі. На Рультабієві був той самий костюм, у котрому я його бачив у день від’їзду (але, Боже милий, у якому він стані!)… через руку перекинуте зимове пальто, а в руці — дорожній кашкет.

— Даруйте, пане голово, — сказав він. — Трансатлантичний пароплав прибув із запізненням. Я щойно повернувся з Америки. Я Жозеф Рультабій!

Зал розреготався. Усі були раді появі цього хлопця. В багатьох, здавалось, камінь із душі звалився. Люди зітхнули з полегкістю. Всі відразу повірили, що він дійсно знає правду…

Але голова був украй розлючений:

— А-а, то ви й є Жозеф Рультабій! Я вам покажу, юначе, як збиткувати з правосуддя! Поки суд ухвалить постанову щодо вас, я, користуючись своїми повноваженнями, затримаю вас у розпорядженні правосуддя…

— Але, пане голово, я лише цього й жадаю — віддати себе до рук правосуддя! Я для цього й приїхав! Якщо моя поява наробила багато галасу, прошу вибачення у високого зібрання. Повірте, ніхто не шанує правосуддя більш ніж я. Але що вдієш, увійшов сюди, як зумів…

І він засміявся. Зареготали й усі присутні.

— Виведіть його! — наказав головуючий.

Тут утрутився метр Анрі Робер. Він почав з того, що знайшов виправдання юнаксві, адже рушіями поведінки Рультабія були найкращі почуття, і нагадав, як важко обійтися без свідчень людини, яка провела у Гландьє ввесь той сповнений загадок тиждень: людини, яка до того ж обіцяє надати докази невинності обвинуваченого й назвати ім’я вбивці.

— Ви обіцяєте назвати нам ім’я вбивці? — завагався судця.

— Але ж, пане голово, я для цього й прийшов!

У залі пролунали оплески, енергійне шикання судових виконавців відновило тишу.

— Жозеф Рультабій, — сказав метр Анрі Робер, — не значиться у списку свідків, проте, я сподіваюся, пан головуючий скористається своїми повноваженнями і допитає його, але спочатку закінчимо…

— Чи не ліпше буде, — втрутився представник прокуратури, — якщо цей молодий чоловік одразу назве ім’я того, кого він вважає злочинцем?

— Якщо пан заступник прокурора надає такого великого значення свідченням пана Рультабія, то я не заперечую, хай свідок зараз же назве нам ім’я «свого» вбивці.

У залі було тихо, як у вусі…

Рультабій справляв мовчанку, приязно споглядаючи Робера Дарзака, в якого вперше від початку процесу на обличчі з’явився вираз глибокого відчаю.

— Ну то кажіть, пане Рультабій, — повторив суддя. — Ми чекаємо