Читати книгу - "Армагед-дом"

Славко Клавдії Василівні. — У нас буде дитина!» І Лідчина свекруха розквітала на очах, називала Лідку донею й підсовувала їй горіхи з медом…

Усе скінчилось, але не відразу. Надія вмирає останньою, хоч краще б вона відразу здохла, ця надія, ніж так мучитись.

— …То чому ж ви живете разом? Навіщо?

— Я до нього звикла, — сказала Лідка, ковтаючи сльози. — Прив’язалась… І я не уявляю… куди йти. Вдома… свої справи, там брат, і небога… І Янка згадується не до речі… там… зовсім інше. І зрештою… я ж у квартирі Зарудного живу. Андрія Ігоровича. Сиджу за столом, де він сидів… я ж досі люблю його, Ігорю, хіба не видно?

— Видно, — сказав Рисюк.

І поклав їй руку на плече.

* * *

Письмовий стіл закиданий був паперовим мотлохом. Лідка сіла на краєчок стільця, сперлась, поклавши підборіддя на сплетені пальці.

Ось безладно складені аркуші її так і не дописаної дисертації. Зібрати, скласти, згорнути трубочкою, охайно запхнути в кошик.

Ось якісь Славкові записи — хай розбирається сам. Згребти й покласти в шухляду, звільняючи шматочок оргскла, а під ним — вухо й частину щоки.

Стосик журналів — перекласти на шафу. Скляне віконце зробилося ширшим, визирнуло усміхнене око.

Відсунути вбік стару обчислювалку, прибрати газети, провести по столу долонями, стираючи пил. Ось він, весь. Усміхається, наче нічого й не сталось.

Клацнули вхідні двері. Лідка важко зітхнула, опустила підборіддя на сплетені пальці. Упоперек оргскла тяглася подряпина, й тому здавалося, що у Зарудного-старшого на вилиці білий шрам.

Славко легко, в капцях, пройшов повз кабінет на кухню. Лідка чула, як він гримить порожніми каструлями. Потім двері кабінету прочинились:

— Лідо… ти працюєш?

— Ні, — сказала вона уривчасто.

Славко увійшов. Відчуття провини висіло на ньому, як величезна дохла медуза. Те саме — специфічне — відчуття провини, в якому людина сама собі не зізнається. Яке принижує свого носія.

— Ти… Розумієш, Лідо. Часом дружини готують обід… ну хоч би хліб купують.

— Знаю, — сказала вона байдуже.

Славко мовчав. Переводив погляд з Лідки на вікно, з вікна на письмовий стіл, де мовчки усміхався з-під скла його батько.

— Лідо… щось сталось?

Вона знизала плечима:

— Як сказати… сталося, мабуть, давно.

Він помовчав, потираючи долоні. Сказав, трохи підкреслюючи голосом власну холодну образу:

— А… Ну вибач.

І повернувся, щоб піти геть; Лідка замислено спитала йому в спину:

— А ти не хотів би одружитись із матір’ю своєї дитини? Якоїсь однієї, на вибір?

Широка Славкова спина напружилась, ніби по ній навідліг ударили палицею.

— Ні, — відповів він, не обертаючись. І додав після паузи: — Мені хотілося вірити, що ти мене кохаєш.

— Вір, — сказала вона втомлено. І Славко вийшов, так і не поглянувши на неї, щільно причинивши за собою двері.

Лідка лишилась наодинці з Андрієм Ігоровичем. Поклала голову на оргскло і притислась щокою до прохолодної поверхні.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

«…повалилась лінія електропередач, виникли пожежі, що перекрили людям шлях до відступу. У той час як глефи підіймались із води одна за одною, видно відчувши легку здобич. Кілька тисяч людей опинились у пастці…»

(«Армія і ЦО», ілюстрований звіт із 53-го апокаліпсису, том 4, с. 209)

«…півміста палало, і нічого не можна було зрозуміти. Дим, паніка… Працівникам ЦО з величезними зусиллями вдавалось організувати людей, я пам’ятаю, довелося вдатись навіть до погроз зі зброєю… Організували евакуацію, але коридор для відходу був надто вузьким, а ці, з моря, йшли суцільною стіною… Ніколи в житті я не бачив стільки глеф одночасно і, сподіваюсь, більше не побачу…

Я пам’ятаю, коли з’явились із диму ці гелікоптери, ми зрозуміли, що врятовані. Вони рухалися злагоджено, ніби танцювали… І вони почали стріляти у глеф, а ми кричали й махали їм руками, ми кричали — врятуйте нас…

Потім вони почали горіти і падати, один за одним. Це було ще страшніше, ніж глефи. Потім я дізнався, що це була електрична атмосферна аномалія, що їх зносило кульовими блискавками… Упав один, другий, третій, іще два, ми думали, що ті, хто лишився, повернуться й полетять геть. Потім я дізнався, що саме такий наказ вони й одержали. І що командир ланки, полковник Стужа, не підкорився наказу…»

(Там само. Спогади очевидця, Карпенка Ігоря Всеволодовича, мешканця міста Білопілля)

«…Темна пора доби, світло пожежі й чорний дим. Видимість майже нульова… потім змінився вітер, і ми побачили й берег, і людей, і ЦИХ. Ми вели прицільний вогонь, і дуже успішно, доки я не почув у навушниках таке характерне тріскотіння, знайоме кожному пілотові гелікоптера, а особливо тим, хто літає в кризу. Електроаномалія, за всіма інструкціями слід швиденько вшиватись, та ми ж бачимо — ось люди, а ось ЦІ… Я горлав у мікрофон наказ відступати, а сам залишався і стріляв. Зв’язку вже не було ніякого, тож я міг горлати щосили, в такій ситуації кожний командир екіпажу вирішує сам. Сам я знав, що краще здохну тут, але зайвих кілька тварюк пристрелю та, якщо пощастить, свою палаючу вертушку на них же і скину…

Із дванадцяти машин чотири вибухнули вже в перші хвилини аномалії. Одна-дві машини встигли відійти… Вони й досі живі, ці люди, я їм слова лихого не скажу, вони вчинили, як уміли. Ми лишилися вшістьох і тримались із півгодини, така фортуна була нам… І стріляли ЦИХ, добре що боєкомплект у нас був посилений…»

(Зі спогадів генерала Стужі, нагородженого золотим значком Героя за порятунок мешканців міста Білопілля)

«Кожна секунда цього протистояння рятувала кілька людських життів. Наземні сили ЦО, що підійшли невдовзі, евакуювали людей у глиб континенту…»

(«Армія і ЦО», ілюстрований звіт із 53-го апокаліпсису, том 4, с. 210)

«…Вічна пам’ять хлопцям, вічна пам’ять. І моя машина загорілась і втратила керування. Зачепилась за якийсь дах, я устиг виповзти з машини, перш ніж вона вибухнула. Вибрався на відкрите місце, здається, площу… Побачив хлопців із ЦО і знепритомнів. Вони мене, спасибі їм, витягли; вже за півгодини я був у нормі і у Ворота пройшов цілісінький, ось вона, матінка-доля…»

(Зі спогадів генерала Стужі, Героя Білопілля. «Армія і ЦО», ілюстрований звіт із 53-го апокаліпсису, том 4, с. 211)

* * *

У штабі було накурено й галасливо. Безугавно дзеленчали телефони. На конторському столі розмістилась обчислювальна машина, чомусь гола, без кришки, з усіма платами і дротиками, виставленими на загальний огляд, і зовсім непристойним здавався Лідці верткий маленький вентилятор.

Поруч вуркотів холодильник; до нього раз у раз підходили