Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

й посувається. І от стала та баба худнути. Худне і худне. А діти ж нічого не знали! Але якось на Пасху питають її:

— Мамо, чому це в нас щовечора в сінях двері риплять, що, може, до вас хто ходить?

Вона взяла й розказала дітям. Там були ще люди і чули. І дали вони їй якогось жита. І сказали, що то привид ходить. Хай вона посіє це жито нахрест, то більше не прийде. Вона так і зробила. І зійшло скоро те жито. І от якось вже всі полягали спати, коли чує, знов двері — рип! Зайшов. Став на порозі й каже:

— Явдохо, що ти наробила?!

І подівся. Так більше і не приходив.

Про чорта і багацьку торбу

Жили колись на світі багач із багачкою. Вони завжди ходили сердиті, невдоволені, а були такі скупі, що їли цілий рік калину з кулешею і кислиці. Наймита, що робив на них від світанку до півночі, годували пісною мандибуркою[18]. Дітей у них не було, зате в пивниці за трьома замками висіла торба, повна золота.

Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав дні і ночі на голих дошках і думав про смерть.

Боявся її, як заєць бубна, бо знав, що таким скупердягам радуються чорти в пеклі. Але найбільше його лякала думка про те, що він залишить своє золото і хтось його розтринькає.

«Що ж робити?» — бідкався стариган. Довго він думав і нарешті таки придумав.

«Я передам його чортові, — сказав сам до себе. — Це буде хабар — най не чіпляється до мене в пеклі. Потім якось видурю назад…»

Однієї темної ночі, коли надворі блискало і гриміло, багач взяв торбу із золотом і подався до глибокого яру. За ним пішов крадькома і наймит, який знав, що господар має десь запропастити гроші.

Став багач на високий гнилий пень, а коли блиснуло, підняв торбу вгору і крикнув:

— Це тобі, чорте!

Загриміло, а наймит тим часом проговорив:

— Тобі, дідьку, торба, а мені — золото!

Минуло ще кілька хвилин. Знову заблискало, і знову багатій крикнув:

— На тобі, чорте, золото! Пам'ятай про мене.

Знову загриміло, і знову наймит сказав:

— Не руш, чорте! Торба твоя, а золото — моє!

Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав на весь ліс:

— Бери собі, чорте! Колись порахуємось.

Загриміло, а наймит закричав:

— Не руш, дідьку! Торба твоя, а золото — моє!

Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще полежав і задубів. Його поховали. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і він став жити в своїй бідній хатині.

Першої ночі після похорону багатія, коли наймит тільки почав засинати, хтось постукав у шибку, і почувся голос:

— Забери своє золото, бо мені потрібна торба.

У наймита волосся дибом стало. Він засунув голову під рядно і ледве дихав від страху.

Другої ночі хтось знову постукав у шибку і прохрипів:

— Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба почала вже гнити…

Наймит цілу ніч хрестився, якось дочекався ранку і потім цілий день стояв на колінах перед образами. Але це не допомогло, бо третьої ночі хтось сердито ударив кулаком у шибу, серед хати посипалося золото.

Більше дідько не приходив. Наймит зібрав гроші, купив собі новеньку торбу, постоли і топірець… На цьому казочці кінець.

Орел-беркут

Жив, де не жив, один старий вояк. Мав уже сто літ, але ніколи не був хворий. Коли заслаб, то покликав сина і почав казати:

— Слухай сюди, сину. Я тобі передаю вояцького кріса. Як не буде на світі війни, можеш стріляти з нього всяку дичину, але беркута не руш.

— Чому? — питає син.

— Раз було таке і таке діло. Я бився з одним Шарканем. Великий був змій — мав аж шість голів. Я стинаю то одну, то другу, а Шаркань притулює до них свою шию — і знову приростають. Зморився я, але зморився й ворог. А над нами якраз летів беркут. Шаркань кличе: «Беркуте, принеси мені у дзьобі хоч краплю води, бо з жаги загину!» А я прошу собі: «Ей, беркуте, не слухай ти змія. Принеси у пазурах піску. Я посиплю відрубані голови — і вони не приростуть». Тоді беркут послухав мене. Так я убив Шарканя й лишився живим.

Син йому пообіцяв, що не буде стріляти в орла. І старий помер. Син поховав його, як треба, а сам узяв на плече гвинтівку — нянькового кріса — і помандрував.

Під одною липою, що росла на полі, застала його ніч. Стало темно-темно. І хлопець думає собі: «Тут переночую». Але далеко на горі засвітилося. Він рушив туди. Вийшов на гору, а то світло — в хатці. Хлопець заглянув крізь вікно і бачить: дванадцять розбійників сидять за столом і бавляться із золотим яблуком.

Вояків син міркує: як їм дати знати, що він не боїться? Бо інакше не зайти до хати! Коли один з розбійників тримав золоте яблуко на чорній долоні, мандрівник поцілився і вистрелив. Яблуко розсипалося в мак. А розбійники сидять, не рушаються з місця. Тоді хлопець вирішив:

«Зайду я до них! Най буде, що буде!»

Зайшов. А старший був такий силач, що взяв його на чорну долоню, обдивився й каже:

— Ти нам розбив найдорожчу річ: у золотому яблуці було наше щастя. За те маєш загинути. Але залишишся живим, якщо зі свого кріса уб'єш одного беркута.

— А що то за беркут? — запитує хлопець.

— За третьою горою є один поганин. Живе у темному палаці, без жодного вікна. Не можемо дізнатися, що він там ховає, бо на брамі сидить старий беркут — не дає підступитися. Його можна зняти тільки пострілом, а в нас немає крісів.

Вояків син подумав і каже:

— Та що його боятися! Я пройду й без пострілу!

Розбійники дуже здивувалися. Всі хотіли бачити, як то воно буде.

А що надумав собі хлопець? Він набрав у постоли землі, взув їх — і вже йде. Розбійники — за ним. Прийшли за третю гору і позупинялися біля темного палацу. А хлопець — просто до воріт. Беркут скрикнув і розпростер крила. Але хлопець каже:

— Чого ти кричиш, беркуте? Я ж стою не на твоїй, а на своїй землі. Чи, може, ти сердитий на тих, що за мною? Вони — мої слуги.

Беркут склав крила і мовчить. А син вояка наказав розбійникам:

— Ану, хлопці, похваліться силою —