Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

і жив на її спині, аж поки вона дійшла до берега.

Повірив цар такому оповіданню і відпустив його на волю.

Довго блукав парубок по чужій стороні, розвідав її добре, навчився чужої мови, узнав дещо, а потім повернувся тим же шляхом назад. Приїхав до Марка і все розказав, що знав про край за синім морем. Злякався Марко такого завзяття, осідлав коня і поїхав до поромщика, щоб покарати його за невірну службу.

Приїжджає, а поромщик ніяк не може до берега причалити і просить Марка взятись за весло і помогти. Тільки взявся Марко за весло, дід вискочив з порому, а Марко залишився на перевозі. Весло те було таке, що хто візьметься за нього, то вже з рук не випустить, аж поки не надійде час зміни.

З того часу став Марко перевізником, а парубок роздав усе його багатство бідним, і стали ті бідні жити-поживати та добра наживати.

Про вперту жінку

Один господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хоче її словами нарозумити, то чує:

— Так буде, як я знаю, а не так, як ти…

Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:

— Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…

Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:

— Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.

— А господарство як? Залишиться на пропало?

— Не бійся, чоловіче. Як господарство не з'їв пес без тебе, то не з'їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.

На другий день збирається до міста чоловік не сам — збирається і жінка. Просить він:

— Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.

– І ти лишайся, бо ти ґазда.

Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити — йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:

— Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?

— Та нікого.

Перейшли люди на той бік, а він каже:

— Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.

— А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.

— Як йдеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.

— Таки скочу. І що мені зробиш?

— Та спам'ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.

Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п'ятками блиснула.

Люди на березі аж в долоні сплеснули.

— Ого, чоловіче, ти вже повдовів!

Але чоловік не говорив ні слова.

І з кожним таке буває, хто розуму не має.

Про ґазду і леґеня, який біду глядав

Жив собі чоловік, а в нього був син, який все хотів знати. Прийшов час — отець має податок платити.

— Се біда прийшла, — каже отець.

— А що таке біда? — звідує син. — Яка вона?

— Біда та й усе.

Але сину того мало.

— Йду я біду глядати, — каже.

– Ідеш то йди, — пристав на те отець. Дав синові коня, грошей і пустив у світ біду глядати.

А то було зимою. Сів син на коня і — в дорогу. Їде й видить: жона пере у прорубі шмаття. Звідує її:

— Чи знаєте, добра жіночко, де біда?

— Ще би-м не знала. Тут біда!

— Де?

— У прорубі, — показує жона, бо то дуже тяжка робота — зимою шмаття прати.

Але леґінь не зрозумів. Дивиться в проруб — нічого не бачить.

— А кедь залізу в проруб, чи увижу її? — звідує жону.

— Ой-йой!

Роздівся він до спідніх гатей та — шубовсь у воду. Жона як увиділа, що леґінь ніби не сповна розуму, пішла подалі від біди. Забрала з собою і одежу леґеневу, і коня.

Виліз він із прорубу — так нічого там і не увидів. Зуб на зуб не попадає, а одежі немає. І коня не бачить. Що робити? Треба бігти в село, бо замерзне. Прибіг до крайньої хижі та — в сіни. А спідні гаті на ньому стали, мов луб. Дрижить нещасний, як би ним електрика била. «Йду до хижі, — думає, — що буде, то буде». Зайшов до хижі, а там нікого. Він гаті мокрі стягнув, ухопив суху верету й обвився нею. Чує: хтось здубонів у сінях. Він — хоп під постіль.

А то була ґаздиня. Зайшла до хижі — бачить мокрі сліди на натоці.

— Ба що тут за біда ходила? — каже.

«Гоп, стій, — думає собі леґінь, — тут я, може, побачу біду». А жона порядкує в хижі. Процідила молоко, що внесла, почала вечерю варити. Раз хтось у вікно: клоп-клоп-клоп.

— Заходь, заходь, біди нема дома, — зашикала молодиця.

«Тут го маєш! — зажурився леґінь. — Хотів біду бачити, а її нема дома».

Зайшов до хижі якийсь панок. То був любас ґаздині.

— Де твій? — зазвідав.

— Поїхав до Шандрова на ропу.

Сіли за стіл, гостяться. Аж тут надворі голос: «Тпру!». Жона схопилася:

— Ховайся, бо біда йде!

Панок — під постіль. Жона наїдки — під полицю. Зайшов ґазда і каже жоні, аби давала вечеряти. Дорога була санна, то він вернувся на день скоріше. А жона каже:

— Я на тебе днесь не чекала і їсти нічого не варила.

Відломив чоловік вівсяного ощипка, відрізав солонини, їсть. І в гадці не має, що в хижі є хтось чужий. Почув, що під постіллю щось зашебуршало, та жона його заспокоїла:

— Чогось миші розбігалися. Чи не на переміну погоди?

Панок роздивився під постіллю — а там ще хтось.

— Що тут робиш? — шепче.

— Біду глядаю, — відповідає леґінь тихо. — Чую, що зайшла до хижі, та не можу на неї подивитися, бо не маю одежі.

— Лиш покажися! — шепче панок. — Та ґазда такий бугай, що за один мах шию тобі відкрутить. А як мене найде — то й мені.

— Якщо то ґазда, чому жона назвала його бідою? — звідує леґінь.

— Бо люди все, що їм не любиться, називають бідою, — пояснив панок.