Читати книгу - "Точка Обману"

Рейчел і уявила нескінченну океанську безодню. На частку секунди її увагу привернуло якесь далеке джерело світла. Потім воно зникло, немов затулене якимсь рухомим предметом, але незабаром з’явилося знову. Рейчел стривожилася.

— Норо, — крикнула вона, долаючи шум вітру, — здається, ти казала, що тут водяться полярні ведмеді?

Але та готувала останню ракету і не почула запитання. А може, просто не визнала за потрібне на нього відповісти.

— Полярні ведмеді, — прокричав Толланд, — живляться тюленями! А на людей нападають тільки тоді, коли ті вдираються на їхню територію!

— Але ж це і є територія полярних ведмедів, чи не так? — Рейчел ніяк не могла запам’ятати, на якому з полюсів живуть ведмеді, а на якому — пінгвіни.

— Так, — відповів Толланд. — Саме ведмеді дали Арктиці її назву. «Арктос» грецькою і означає «ведмідь».

Чорт! Рейчел нервово подивилася в морок.

— А в Антарктиці полярних ведмедів немає, — продовжив Толланд, — тому її назвали «Антиарктос».

— Спасибі, Майку! — прокричала Рейчел. — Годі про полярних ведмедів.

Він розсміявся.

— Добре, вибач.

Нора укріпила в снігу останню ракету. Як і раніше, усі четверо, у карикатурно надутих чорних комбінезонах, опинилися в колі червонуватого сяйва. За межею цього кола світ був абсолютно невидимим, немов зусібіч їх оточував чорний саван.

Усі дивилися, як Нора, впершись ногами в лід, декількома короткими рухами підтягла санчата вище — туди, де вони стояли. Потім нахилилася і рукою поставила їх на шпичакові гальма — чотири похилі підпори, що вгризлися в лід і не дозволяли їм зісковзнути вниз. Скінчивши роботу, жінка випросталася і струсила з себе сніг. Мотузка, пов’язана у неї на талії, трохи провисла.

— Тепер усе гаразд, — вигукнула Нора. — Час братися до роботи.

Вона зайшла з підвітряного боку санок і почала відстібати захисний чохол, що закривав устаткування. Рейчел, відчуваючи провину за те, що обійшлася з нею надто різко, спробувала допомогти, відстебнувши ззаду одне кріплення.

— О Господи, ні-і-і! — різко вигукнула Нора. — Ніколи цього не роби!

Зніяковіла Рейчел відсахнулася.

— Ніколи не відстібай з навітряного боку! — пояснила Нора. — Ти ж створиш повітряний мішок, і санки полетять донизу, як парасолька, підхоплена вітром.

Рейчел позадкувала.

— Вибач, я...

Доктор Менгор неприязно витріщилася на неї.

— Вам з космічним хлопцем не слід було сюди йти.

«Нам усім не слід було сюди йти», — подумала Рейчел.

«Дилетанти! — злобно сичала подумки Нора, проклинаючи впертість директора і його рішення послати на вилазку чотирьох людей. — Ці бовдури дочекаються, що тут хтось загине».

Найменше доктор Менгор хотіла зараз грати роль няньки.

— Майку, — звернулася вона до Толланда, — мені потрібна допомога, щоб зняти з санчат приладдя.

Толланд допоміг розпакувати сканер і встановити його на льоду. Апарат нагадував три мініатюрні леза снігоочисника, що стоять паралельно на алюмінієвій рамі. Весь прилад був менш ніж ярд завдовжки і з’єднувався кабелем з перетворювачем струму та соляною батареєю, встановленими на санчатах.

— Це сканер? — спитав Коркі, намагаючись перекричати вітер.

Нора мовчки кивнула. Цей прилад набагато краще годився для визначення ступеня солоності льоду, аніж ті аналізатори, змонтовані на супутнику. Передавач сканера посилав крізь лід імпульси електромагнітної енергії, і ці імпульси по-різному відбивалися від речовин з різною кристалічною структурою. Чиста прісна вода замерзала плоскими рівними конфігураціями. А морська — складнішими, нерівними структурами, через те що містила натрій. Тому імпульси, які надсилав сканер, поверталися нерівномірно.

Доктор Менгор увімкнула прилад.

— Зараз робитиму щось на кшталт знімка поперечного перетину льоду навколо шахти метеорита, — прокричала вона. — Прилад має програмне забезпечення. Він сфотографує поперечний перетин, а потім роздрукує картинку. І якщо там є лід з морської води; то він матиме вигляд темніших ділянок.

— Роздрукує? — недовірливо перепитав Толланд. — Ти що, зможеш роздрукувати тут?

Нора показала на дріт, що сполучав сканер з приладом, і досі захованим під чохлом:

— Іншого виходу немає. Дисплей комп’ютера споживає дуже багато дорогоцінної енергії з батареї живлення, тому гляціологи, працюючи в польових умовах, одразу роздруковують одержані дані на термопринтерах. Кольори, звичайно, не бездоганні, але лазерний принтер узагалі заїдає вже при мінус двадцяти.

Навчена гірким досвідом на Алясці, Нора попросила всіх встати нижче по спуску і приготувалася спрямувати сканер на ділянку шахти, яка розташовувалася на відстані майже три футбольні поля. Проте, поглянувши туди, звідки вони спустилися, вона не побачила зовсім нічого.

— Майку, треба вирівняти сканер відносно шахти, а ця ракета засліплює мене. Я піднімуся трохи назад схилом, щоб відійти од світла. Триматиму руки по лінії ракет, а ти відрегулюй напрям сканера.

Толланд кивнув і сів біля приладу.

Упираючись шпичаками в лід і нахиляючись уперед, щоб протистояти вітру, Нора піднялася схилом у напрямку до житло-сфери. Зараз катабатичний вітер дув навіть сильніше, аніж вона очікувала. Судячи з усього, наближалася буря. Нічого, за декілька хвилин справу буде зроблено. І всі зрозуміють, що вона, як завжди, має рацію.

Нора піднялася ярдів на двадцять і вийшла за межу світла, якраз на відстань натягнутої страхувальної мотузки. Вона подивилася вгору, на схил. Щойно очі звикли до темряви, стала помітна лінія ракет — на декілька градусів ліворуч від того місця, де вона стояла. Нора переступила, щоб точно порівнятися з нею. Потім витягнула руки, мов компас, указуючи напрям.

— Я зараз з ними точно на лінії! — гукнула вона.

Толланд установив вектор і помахав:

— Порядок, готово!

Нора ще раз поглянула вгору, на схил, відчуваючи вдячність ракетам за те, що вони показують зворотну дорогу.

Раптом трапилося щось дивне. На мить одна з найближчих ракет несподівано зникла з очей. Нора ще не встигла злякатися від думки, що вона догоріла, як світло з’явилося знову. Якби не упевненість, що ситуація повністю під контролем, Нора цілком могла б вирішити, що хтось або щось пройшло в повній темряві між нею і ракетою. Але ні, такого просто не могло бути. Окрім них, тут нікого немає... якщо, звичайно, Екстром не передумав і не послав услід команду НАСА. А це вельми сумнівно. Залишається думати, що порив вітру на мить пригасив ракету.

Нора повернулася до сканера.

— Точно зорієнтував?

Толланд лише знизав плечима.

— Гадаю, що так.

Нора підійшла до приладу, який стояв на санчатах, і натиснула кнопку. Почулося різке дзижчання, котре, утім, тривало недовго.

— Порядок, — вимовила Нора. — Готово.

— Так швидко? — не повірив